"Веста" не знає пощади
- Автор: Козакевич Микола
- Год: 1962
- Язык: украинский
- Год: “Молодь”
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «"Веста" не знає пощади». Краткое содержание книги:
Добре замаскована банда старається вивезти за кордон якнайбільше коштовностей.
Таємничий жорстокий ворог нещадно розправляється з усіма, хто може навести на слід злочинців. Молоді працівники міліції, яким доводиться стикатися з багатьма несподіванками, натрапляють на цей слід, долаючи перешкоди, розплутують його і викривають банду.
З передньої машини вийшли чоловік та жінка, і капітан упізнав свою дружину і професора Верхара.
— А ось і наш блудний син, — весело привітав його професор, який у товаристві молодої жінки випрямився і наче помолодшав.
— Пробач, Марійко, але в мене була спішна робота, я не міг відкласти її до завтра, — шепнув Завірюха, цілуючи дружину.
— А хіба я тобі дорікаю, Ромеку? — тихо запитала жінка. Та капітан відчув докори сумління.
— До побачення, я вже рушатиму, — заквапився Верхар. — Бойове завдання виконано, з дружиною в кіно ходив, благополучно доставив її додому, тепер я поїду цим самим таксі…
— А може, заглянеш до нас на хвилинку? — ввічливо запропонував капітан.
— Оце зараз? Бійся бога, капітане, ти зовсім забув, котра година! Минула вже одинадцята.
Але Марія підтримала чоловіка:
— Справді, пане професор, без церемоній, дуже просимо. Приготую каву, поговоримо з годинку. А тоді Ромек проведе вас до стоянки таксі.
Професор ще кілька хвилин відмовлявся, потім заплатив водієві і пішов з подружжям. Марія Завірюха була рада, що професора вдалося умовити — принаймні Ромек не вткнеться зразу в книжку, щоб після обов’язкового читання заснути кам’яним сном. Що ж, іноді доводиться вдаватись і до таких вивертів, якщо в тебе чоловік “міліціонер”.
— Цікавий був фільм? — запитав капітан.
— Звичайно. У ньому дещо навіть тебе стосується, — сказала дружина, готуючи каву.
— Якийсь детектив? — скривився Завірюха.
— Так, історія розслідування складного злочину, — пояснив Верхар, погладжуючи свою сиву борідку. — Треба сказати, що фільм впливає на нерви. Французи це вміють. Але чому ти кривишся? Тебе в першу чергу повинні цікавити такі фільми.
— Роман не терпить сенсаційних книжок і фільмів, — кинула з свого місця Марія. — Каже, що йому і в житті вистачає криміналістики.
— Цікаво, — промовив професор. — А от я, хоч і сиджу по вуха в психології, а дуже люблю психологічні фільми і твори. Справа в тому, що інтуїція і талант автора часто показують певні психологічні правила гнучкіше і виразніше, ніж наймудріша наукова стаття. Невже з сенсаційними творами справа стоїть інакше? Капітан заперечливо похитав головою:
— Марія спрощує причини, через які я не люблю таких творів. Справа не стільки в пересиченості кримінальною проблематикою, як у тому розчаруванні, яке мене охоплює після читання чи перегляду такого твору.
— Навіть тоді, коли це чудовий витвір мистецтва?
— Що ж з того, якщо він здебільшого неправильно відображає нашу роботу.
Верхар глянув на капітана.
— До речі, як там твоя “Веста”?
Завірюха відповів не одразу, бо дружина саме принесла каву. Коли перед кожним стояла склянка і блюдце для тістечок, розмова відновилася.
— Ти питав про “Весту”? Що ж… Я просидів чотирнадцять годин у квартирі того мнимого самогубця. Прочитав сотні листів, перегорнув усі книжки, блокноти, календарі, зошити. Коли б це був фільм, то я, напевно, уже зробив би якесь незвичайне відкриття, яке б “пролило світло”, “навело б на правильний слід”.
В останніх словах відчувалася прикрита іронією втома і гіркота.
— І що, ти просидів даремно? — зітхнула Марія, пригадавши розчарування, яке охопило її, коли професор по телефону повідомив, що чоловік не піде в кіно.
— Даремно? Ні, цього не можна сказати. Я знайшов кілька нових стежок, кілька нових фактів.
— Наприклад, ота сцена з “Макбета”, — підказав Верхар.
— Так, ця сцена дуже важлива. Навіть якби я тільки пересвідчився, що суперечка між Ремами всього-на-всього записана на плівці сцена з театральної вистави, то й тоді не пошкодував би цілого дня. На жаль, ще нічого певного невідомо про Теофіла, і тому багато що висить на волоску. Ну, може, вже не на волоску, а на нитці, — поправив усміхаючись Завірюха.
— Можливо, того “Теося” взагалі не було? — висловив припущення професор. Капітан підвів брови:
— І таке може бути. Але це не міняє справи. Був він чи не було його — в обох випадках це треба довести. А я поки що не знаю, як розв’язати цю проблему. У героя вашого фільму, напевно, не було таких сумнівів? — невесело засміявся Завірюха.
— Захоплююча робота, — неспокійно ворухнувся Верхар і, взявши чашку, повільно почав пити каву. Не робота, а розв’язування ребусів.
— Не ребусів, — спокійно спростував Завірюха, — а рівнянь з десятками невідомих. От хоча б сьогодні. Внаслідок мого тривалого перебування у квартирі Ре-мів, яке мало не зіпсувало вечора дружині, в цьому рівнянні з’явилися нові невідомі: як міг Рем, заробляючи три тисячі в місяць, мати на ощадній книжці триста сорок дві тисячі злотих? Куди дівся службовий пістолет Рема? Чому Рем зберігав дома службові штампи своєї установи, і чи вони справжні чи, може, підроблені? Це тільки деякі питання, які виникли сьогодні, а скільки їх буде завтра?