Джек

Як гірко було маленькому королевичу розлучатися з Керікою, покидати свою шаблю у піхвах і карабін, повішені на стіні рідної домівки, і від'їздити з «мусьї» Бонфісом, білим з факторії, який щороку відвозив у безпечне місце золотий пісок, награбований у беззахисних негрів!

Проте Маду мусив миритися. Він хотів колись стати королем, владарювати над батьковими амазонками, володіти його безмежними ланами, де колосилися злаки і кукурудза, його палацами, де стояли обпалені глиняні джбани з пальмовою олією, де громадились слонові кістки, сурик, золото, корали. Щоб мати такі багатства, потрібно було їх заслужити, а в разі потреби уміти їх захистити, і вже тоді Маду спадало на думку, як нелегко бути королем, адже якщо в монарха й більше втіх, ніж у простих людей, то і турбот набагато більше.

З нагоди його від'їзду по всій країні було влаштовано народні свята, приносилися жертви ідолам і морським богам. Усі храми відчинили брами для урочистих богослужінь, увесь народ відклав щоденну працю, щоб помолитись за благополуччя королевича, а перед самим відплиттям, коли корабель от-от мав знятися з якоря, кат приволік на берег п’ятнадцять полонених ашанті, і їхні закривавлені червоні голови лунко падали у мідний чан.

– О Боже!.. – вирвалось у переляканого Джека, що закутався по вуха в ковдру.

Справді, такі розповіді, почуті від героя драми, не вселяли спокою. Будь-хто злякається. Щоб заспокоїтись, потрібно було зразу ж нагадати собі, що ти в пансіоні Моронваля, в центрі Єлисейських Полів, а не в жахливій Дагомеї.

Маду, помітивши неспокій слухача, не став розповідати далі про розваги краян напередодні його від'їзду, а зразу перескочив на розповідь про своє перебування у Марсельському ліцеї.

Ліцей був дуже великий, і його похмурі стіни, сумні класи із облупленими лавами, на яких учні повирізали ножами свої імена, свідчили про те, як минав час у малих в'язнів; викладачі, ще урочистіші й поважніші завдяки своїм чорним мантіям з широкими рукавами та пласким шапочкам; голос вихователя, що раз у раз вигукував: «Тихіше, діти!»; низько схилені над партами дитячі голови, скрип пер, нудні, по двадцять п'ять разів повторювані уроки, що минали так, ніби кожен учень по черзі ловив у задушливому повітрі класу одні й ті самі уривки знань; величезні їдальні й спальні, двір, як у казармі, освітлений лише вранці і ввечері вузьким короткочасним промінням сонця, яке ковзало переважно по кутках, – щоб його відчути, ввібрати в себе, втішитися ним, треба було тулитися до високих, похмурих стін, які поглинали усе сонячне світло.

Саме там, під стінами, й вистоював Маду в пошуках сонця під час перерв. Ніщо не розважало, не цікавило хлопчика, тільки барабан, що сповіщав про час підйому, обідів та вечерь, занять і сну, незважаючи на нікчемність такого його застосування, примушував частіше битися войовниче серце королевича, оживати під стукіт його паличок. Були, щоправда, дні прогулянок у місті, та незабаром Маду позбавили таких прогулянок. І ось чому.

Як тільки «мусьї Бонфіс» приходив за ним, Маду тягнув його у порт: хлопчика вабили перехрещені реї й корпуси кораблів, об які билися морські хвилі. Лише там він почувався щасливим, бо знову міг вдихнути запах смоли й водоростей, бачити вивантажені товари, багато з яких прибувало з його країни. Маду бував у захваті, спостерігаючи, як струмує золотисте зерно, бачачи лантухи і тюки зі знайомим йому клеймом.