Джек

Його звали Маду, так само, як його батька, славетного воїна Ракк-Маду-Гезо, одного з наймогутніших володарів у краях золота й слонової кості, якому Франція, Голландія й Англія надсилали з-за моря коштовні дарунки.

У батька були великі гармати, тисячі воїнів, озброєних рушницями і луками, стада бойових слонів, музиканти, жерці, танцівниці, чотири полки амазонок і двісті дружин. Його велетенський палац був оздоблений залізними списами, візерунками із черепашок і відрубаними людськими головами, що їх прикріплювали на фасаді після битв або жертвоприношень. У тому палаці, в який звідусіль вливалося сонце, нагріваючи кам'яні плити і розстелені мати, минуло його дитинство. Тітонька Керіка, головна серед амазонок, опікувалася ним, беручи його ще малого в далекі походи.

Яка ж вона була вродлива, тітонька Керіка, висока й дужа, як чоловік, у синій туніці, із скляним намистом на ногах і руках, із луком за спиною, з кінськими хвостами, що спадали й колихалися навколо стегон! А її голову з густими кучерями прикрашували два невеличкі роги антилопи, що сходилися півмісяцем, ніби підкреслюючи, що чорношкірі жінки-воїни зберегли традиції Діани, білошкірої мисливиці! У неї було влучне орлине око, богатирська сила у руках! Вона могла одним лише змахом руки вирвати бивень у слона або зрубати голову воїнові з племені Ашанті! Дуже грізною бувала тітка Керіка, але не до свого маленького Маду; з ним вона завжди була лагідна, щедро дарувала йому коралове й бурштинове намисто, розшиті золотом шовкові пов'язки на стегна, безліч скойок, які заміняють монети в їхній країні. Керіка навіть подарувала йому маленький бронзовий з позолотою карабін, який сама отримала в дарунок від англійської королеви, але вважала його надто легким для себе. Маду стріляв із нього, коли вона брала його па полювання у дрімучий ліс, де із дерев звисають довгі ліани.

Ті дерева росли так щільно, а їхнє листя було таке лапате, що навіть сонце не пробивалося під їхнє зелене склепіння, а звуки лунали, наче у храмі. Та все ж таки там було світло, і величезні квіти, стиглі плоди, різнобарвні птахи з довгим пір'ям, що звисало з високих гілок аж до землі, виблискували й мінилися усіма барвами, мов коштовне каміння.

У гущині ліан чулося дзижчання комах, фуркотіння крил, шелест листя. Невинні на вигляд змії похитували пласкими головами й погрожували жалами; чорні мавпи перестрибували з дерева на дерево, а великі таємничі озера, які ніколи не бачили неба, були наче дзеркала, розкидані у величезному лісі; відбиваючись у них, він, здавалося, сягав підземних глибин. Відбиваючись на тій смарагдовій зелені водного плеса, раз у раз мерехтіли строкаті птахи... Тут Джек не втримався й захоплено сказав:

– Це, мабуть, так гарно!

– Так, сильно гарно, – вело далі негреня, яке, може, трохи й перебільшувало, споглядаючи свій край крізь призму розлуки, зачароване дитячими спогадами, та ще й із своєю палкою південною вдачею.

– О так, сильно гарно!..

Заохочений увагою нового приятеля, він повів далі свою незвичайну оповідь.