Джек

У спальні, як і в стайні, все заснуло, гості Моронваля, зачинивши за собою решітчасті ворота, що відгороджували завулок, віддалялись у далекому гуркотливому гомоні проспекту, коли раптом засніжені знадвору двері спальні відчинилися.

Маленький чорношкірий служник увійшов з ліхтарем у руці.

Він швидко обтрусив на собі сніг, який ще дужче відтіняв його шкіру і надавав йому кумедного вигляду, і, згорбившись, втягнувши голову у плечі, зіщулившись і тремтячи від холоду, пішов проходом між ліжками.

Джек дивився на недоладну постать у профіль і її витягнуту тінь, що падала на стіну. Та тінь збільшувала і карикатурно підкреслювала всі вади мавпоподібної дитячої "голови: товсті губи, великі відстовбурчені вуха, круглий, дуже випуклий череп із густим кучерявим волоссям.

Негреня почепило ліхтар у глибині спальні, і приміщення тьмяно освітилося, наче міжпалубний простір морського судна. Хлопчик простягнув великі змерзлі руки, нахилив обличчя до тепла й світла з таким добродушним і довірливим дитинним виглядом, що Джек відразу пройнявся до нього любов'ю.

Гріючись, негреня час від часу поглядало на засклені пройми в стелі.

– Скіки снігу!.. Скіки снігу!.. – повторювало воно, тремтячи, як у лихоманці.

Те, як хлопчик вимовляв слово «скільки» і навіть його м'який голос, що невпевнено вимовляв чужі для нього слова, розчулили маленького Джека, і він подивився на чорношкірого хлопчика з глибоким співчуттям і зацікавленістю. Негреня помітило його погляд і ледь чутно сказало:

– Чи ти ба! Новенький... Чо' не спиш, мусьї?

– Не можу, – зітхнувши, відповів Джек.

– Зітхати добре, коли журба, – відказало негреня і поважно додало: – Аби бідні люди не міг зітхати, він би геть задихатись.

Кажучи це, він розстелив ковдру на сусідньому з Джековим ліжку.

– І ви теж тут спите? – запитав Джек, приголомшений тим, що служник спить у тій самій спальні, що й учні, – Але ж у вас нема простирадла!..

– Для мене погано простирадла. Мій надто чорний шкіра...– ледь посміхаючись, відповів негр і вже налагодився ковзнути у ліжко напіводягненим, щоб не так мерзнути, та раптом спинився, узяв різьблену із слонової кості курильницю, що висіла в нього на грудях, і набожно торкнувся до неї губами.

– Яка дивна медаль, – захоплено сказав Джек.

– Це не медаль, – заперечив негр. – Це мій грі-грі.

Джек не знав, що таке «грі-грі», і хлопчик пояснив: так

називається амулет, річ, що приносить щастя. Цей амулет подарувала йому тітонька Керіка перед його від'їздом із рідного краю; змалку вона доглядала його, і він сподівається скоро повернутись до неї.

– Так само, як і я до своєї мами, – додав малий Барансі.

Запала тиша: кожен з них думав про свою Керіку. За хвилину Джек запитав: