Історія з собаками

Авакум поставив фото на туалетний столик, добув люльку й узявся її натоптувати, хоч і знав, що цей найкращого ґатунку тютюн не піде йому на душу й не смакуватиме.

До кімнати повернувся Прокопій з виразом жалю на обличчі.

— Нічого не знайшов! — промовив він, проте не так-то вже й невтішно. — В цьому домі рідко вживають спиртне!

Неважко було помітити, що жаль на обличчі у нього вдаваний, а в голосі не чути щирого почуття. «Якщо він утримався навіть від скромної чарчини за материне здоров'я, то, певно, збирається сідати за кермо, і то НЕЗАБАРОМ, або виконувати якусь дуже складну термінову роботу з обов'язковим використанням цифр, таку, наприклад, як підготовка складної радіошифрограми». Сказавши собі: «Що ж, побачимо», він закинув ногу на ногу, пустив із люльки кілька синіх струмочків диму й прибрав постави людини, яка не збирається швидко йти з хати.

— Ви, здається, казали, — почав він, — що мала ясновидка не зовсім сліпа, чи я неправильно зрозумів?

— Пухлинка, майже невидима простим оком, затискає її очний нерв. Моя мати казала, що в Англії є великий спеціаліст з очних недуг, професор, який розщеплює такі пухлинки лазерним променем. — Он як! — здивувався Авакум. — То чого ж мала чекає? Хай їде!

Прокопій глянув на нього відверто зневажливо, погляд його спалахнув болючим обуренням.

— Позичте їй дві тисячі п'ятсот фунтів стерлінгів на лікування в клініці, де працює той професор, і вона відразу ж поїде, шановний товаришу! Може б, ви зробили їй таку дрібну послугу? Га?

— Залюбки! — Авакум знизав плечима. — Аби лише я мав стільки фунтів стерлінгів!

— Тоді не питайте, чого мала чекає, і не давайте порад щодо від'їзду! Ми б і самі знали, що робити, якби мали гроші!

Він підійшов до письмового столу й стоячи накреслив фломастером кілька рядків на аркуші паперу. Потім учетверо згорнув його, засунув у портмоне й сів навпроти Авакума.

— Якщо Роза колись, дасть бог, прозріє, ви одружитеся з нею?

— З Розою? — Прокопій здивовано розвів довгими руками. — Як вам прийшла в голову така дика думка?

— Чому дика? — здивувався своєю чергою Авакум.

— Тому що Роза мені як сестра, ось чому! Ви б лягли в ліжко зі своєю сестрою?

— Боже борони! — засміявся Авакум.

І в ту ж мить у його душі майнула темна тінь. Це був давній спогад, що лежав на дні його свідомості, наче в глибокому колодязі. Тепер, раптом виринувши звідти, він змусив його здригнутися всім тілом, як здригаються, доторкнувшись до ще не схололого мерця. Прокопій обурювався на думку, що міг би лягти в ліжко з жінкою, яка була йому наче сестра, а свого часу Боян Ічеренський у Момчилові спав з власною сестрою, і це його зовсім не бентежило. Чи це мало б означати, що Прокопій «кращий» від Ічеренського? Якщо не рахувати того гріховного ложа, Боян був під усіма поглядами приємніша людина, товариська, дотепна, весела, Прокопій же — сварливий, похмурий, до того ж іще й грубий. Боян був привітний і люб'язний, а Прокопій — замкнутий і зухвалий. І зарозумілий! І все ж при першій зустрічі з Бояном у душі Авакума прокинулася тривога мисливця, за яким крадеться звір. А Прокопія, принаймні до сьогоднішнього вечора, він сприймав як симпатичного дивака. Та чи цей дивак не шпигун і чи це дивацтво — не маска шпигуна, добре припасована, щоб сховати за нею справжнє обличчя?