Історія з собаками

— Господи боже! — вигукнула старша, добравшись до гостей значно швидше від молодої. В голосі її звучав і відгомін недавнього страху, і докір за той страх, і миттєве прощення. Вона дивилася на Прокопія з ласкою, в якій ще тліли рештки щойно пережитої тривоги.

— Де це ви пропадали, що сталося, чому не подзвонили по телефону? — Вона вдивлялася в обличчя Прокопія, а на Авакума майже не звертала уваги, мовби того й не було. — Ми з дочкою чого тільки не передумали. Вже збиралися дзвонити в міліцію!

— Тільки того бракувало! — похмуро промовив Прокопій.

Старшої жінки, яка, певно, була господинею, він майже не помічав, натомість не зводив погляду з молодої, а та, спершись ліктями на комод, мовчки видивлялася на них з Авакумом.

Вона була висока й тендітна, під шаллю випиналися гострі дівчачі плечі й невеличкі груди. Дівчина була дуже схожа на матір, лише обличчя мала значно одухотвореніше, а її тендітна постать наче аж світилася. Вона напружено вдивлялася в гостей, але м'який погляд блакитно-сірих очей блукав, плаваючи в просторі, мовби шукаючи опори, й Авакум відразу згадав, як на допиті Прокопій говорив про сліпу дівчину, що навпомацки грала з ним у доміно. Але в ті перші хвилини він ще не міг зрозуміти, чи дівчина справді зовсім невидюща, чи все-таки щось бачить.

— А це наш гість, мій добрий приятель, — пояснив їй Прокопій несподівано теплим, ласкавим голосом (якби Авакум не стояв поруч і не дивився на нього, то подумав би, що говорить хтось зовсім інший). — Він інтелігентна людина, хоча працює переважно лопатою.

Він засміявся, й Авакум несподівано для себе відзначив, що інженер може делікатно жартувати й не здаватися грубіяном.

— Мій гість — археолог, — вів далі Прокопій, — і я тебе запевняю, — він не зводив погляду з дівчини, — що це порядна людина, яка не заподіє тобі нічого лихого.

На устах дівчини майнула усмішка — поблажлива й сумна чи, швидше, непевна; в ній смуток і поблажливість поєднувалися з трохи нецеремонною цікавістю й подивом.

— Вона погано бачить, — звернувся Прокопій до Авакума, — але ми покладаємо великі надії на сучасну лазерну техніку. Зараз вона бачить не предмети, а лише плями.

— А якщо це люди, то рухомі плями, — додала дівчина.

— Як тебе звати? — запитав Авакум.

— Роза! — відповіла дівчина, звично зробивши легкий невимушений реверанс, її невидющий погляд тепер не блукав, а застиг на постаті Авакума.

— Ти бачиш мене як світлу пляму, Розо? — запитав він.

— Вона трохи ясновидиця! — втрутився Прокопій. — Ну, не соромся! — погладив він дівчину по голові.

— Як я вас бачу? — перепитала Роза. — О, не як світлу пляму. Навпаки! Ви весь чорний. Чорний-пречорний! — додала вона. — Восьмикласницею я читала про Марію Стюарт. Там була така ілюстрація. Вона лежить на колоді, а біля неї чолов'яга — весь у чорному, страх якому чорному. На голові циліндр, а в руках величезна сокира.

— Ти трохи перебільшуєш, дитино, — озвався Прокопій, кашлянувши. — Мій приятель археолог, а не кат. Ти щось наплутала.