На схрещених дорогах

Тож, коли три поліжниці з зараженням, які я застала, ми відправили в клініку, дві повернули мені зараз же, а третю затримали на кілька днів. Написали: усі випадки лікувати собі самій, бо не можуть хворих приймати. Так я дістала септичні випадки без можности їх ізолювати, без найпримітивніших засобів чистоти та дезинфекції. До того ж ні одної таблетки сульфонамідів! Я порадила собі так, що тримала цих хворих жінок в оцій кімнатці, колишній родильні, з шафи німецького лікаря вкрала три пляшечки цібазолю в таблетах і пару ампулок сульфонамідів і воювала ними, плюс автогемо[8] й різні аспірини, які змогла дістати в місцевій аптеці (по підпис треба було посилати до німця, бо мені, як чужинці, невільно було писати рецепт). За час мого побуту мені вдалось їх всіх трьох випустити здоровими на фабрику: божевільну Поліну, інтелігентну й виснажену Зеленюк, що мала при собі вірші Лесі Українки, але в душі була стопро-центовою «радянською жінкою», з якою я дуже боролась за тригодинне прикладання до грудей синочка, хворого від постійного годування. Вкінці таку любу чорненьку дівчинку Люсю, похожу радше на хвору дитину — і таку похожу на мою сестру. Вона мала синка, Люсієна, від француза. Батько піклувався родиною і сам мені казав, що одружиться з нею і забере її до Франції. Але її я дуже жалувала. Я мала просто надзвичайне щастя — тиждень септичних гарячок з пропасницею. По однім автогемо — повний спадок гарячки. Може бути, було б так і без того — бо це старий спосіб, і ми вживали його в клініці в часі пологу, але при менших ускладненнях. Уступив він як і всі інші перед сульфонамідами. Тепер я дякувала йому за здоров’я, а може й життя моєї найлюбішої пацієнтки, якої очі завжди плакали, хоч вона і не хотіла б, а яка так боялася впорснення.

Так отже поліжництво мені вдалось зробити місцем моїх здобутків і тріюмфу, і я була горда моєю «санаторією».

Третьою ділянкою моєї праці були хворі. Не було їх багато. Де-не-де ангіна, чи яке попарення, чи гнійне місцеве запалення (панаріцій, абсцес), там грипа, чи який бронхіт. Окрім різних амбуляторних випадків. Їх я приймала в амбуляторії з восьмої до дев’ятої ранку та оглядала й лікувала. Пополудні я робила візиту в лежачих у гуртожитках, якщо не заходила потреба оглянути їх вранці. Треба сказати, що в старшому гуртожитку для дівчат я була на загал рідко і тих дівчат до кінця я майже не знала, поза тими яких я лікувала. Я зустрічала їх частіше у себе чи на їхній праці. Зате в гуртожитку для матерів я бувала постійно і без огляду на те, чи мене треба було там, чи ні. Там же були вагітні, поліжниці, що вже працювали, чи ще ні й матері.

Назагал треба сказати, що жінки були здорові, добре відживлені та чисті. Боролись ми трохи з вошами і тут я просто підступом видобула нафту, чого мені не міг вибачити той «видвиженець», що лагодив канал. Мовляв, нафта є для машин, і дають її дуже мало. Проте голови нафтою було намащено, і це був наш тріюмф. Тут треба було теж поборювати неохоту і такі заяви як Наташі, мовляв: неправда, що воші беруться з гнид. Вони з журби. Я, ото, як була дома, — казала вона, — не мала їх, а тут та ще й відколи в мене журба (нешлюбна дитина) в мене воші не переводяться. Щойно таке моє розпорядження, що хто не буде мазати голови нафтою — в неділю не дозволю вийти до чоловіка, спонукало їх мазати так тяжко добутим ліком.