На схрещених дорогах

Потім я переконала себе, що й так нічого не помогла б нещастю, а коли залишусь живою, як лікар більше придамся якраз тоді, коли мене треба буде.

Справу мого перебування під час тривоги я піднесла в уряді здоров’я, запитуючи, де мені бути в той час. Мені відповіли, що в бункері, у всякому разі не на фабриці, бо лікаря потрібно потім до рятування ранених. Така була ухвала Лікарської Палати. Коли я заявила про це Пішлеві, він сказав, що я підлягаю не Лікарській Палаті а верклюфшуцові[11] — а цей вимагає, щоб дала себе вбити разом з його фабрикою.

Дивний був таки спокій цієї людини і його постава під час тривоги. Він і Гофман залишались у фабриці навіть тоді, як інші відходили. Стерегли майна і порядку. Чи воно було їм дорожче від власного життя? Невже без цього заводу в них життя не було б? Такі питання кидали між собою і робітники.

Але ці справи згодом змінилися. Німецькі робітники зробили бунт: під час тривоги вибігли гуртом на подвір’я, напали на сторожу при брамі, потурбували обох директорів, повалили їх на землю, розірвали браму й вибігли в ліс і до бункерів. Разом з ними і всі інші каторжні слов’яни. Не знаю тільки, що сталось з воєннополоненими французами, про яких я ще не згадувала. Вони жили на фабриці в полоні в найнижче розташованому корпусі й були за дротами та під сторожею. На волі їх ми не бачили ніколи, з ними ми не зустрічались ніколи. Як вони заходили на кохання до деяких дівчат — секрет їх і сторожі. Бо таке бувало. От не знаю я, чи під час того бунту вони залишились, чи теж вибігли.

Потім приїхала комісія, Даф[12] і інші чинники й таки робітники своє вибороли: під час алярму залишали фабрику, але мали бути так близько, щоб через 10 хвилин по відклику вернутись до роботи.

Тут треба ще додати: Пішль почав будувати бункер у збочі гори. Правда, треба було до нього бігти через поле яких 5 хвилин, але в ньому було зовсім безпечно. Та в той час замість п’ятдесятьох робітників на будові денно робило п’ять, а інженер, якого я про те питала, заявив, що як таким темпом будуватимуть то бункер буде до вжиття за два роки… Пішль розводив безрадно руками й говорив, що немає грошей. Бункер почав, бо такий приказ був. І будує, бо є приказ…

На закінчення:

Не зважаючи на двократне бомбардування Тельфсу, ні одна бомба не впала на ні одну з чотирьох фабрик. Навіть було пізнати, що ціллю летунів були не фабрики, а залізнична станція й міст. Але одне й друге залишились зовсім не заторкненими. Навіть з людей не було нікого поранено. Та це все діялось за два місяці перед кінцем війни. Тоді вже лежала в руїнах німецька промисловість і решту фабрик уже не бомбардували.