На схрещених дорогах

Проте це боліло. Боліло ще більше тоді коли чужинки горнулись до мене, як до рідної, і мамою називали. Весела гречинка Марія, полька Врублєвська, що одинока серед них говорила по-польськи і дуже впадала за своєю нешлюбною дитиною, литовка, що горнулась до мене, як до рідної. Скільки разів чужинки з теплом і довір’ям горнулись до мене, мені ставало ще тяжче, ще болячіше за своїх. Але перед ними прийшлось поступатися. Тож поступалась я вимогами щодо вітрення, зміни відживи і саносвіти. Стоячи в боротьбі проти всього зла, я здавала собі справу з його причин і їм, головне, я постановила виповісти війну. Але не легка це була справа!

Було то село, чи робітничі мало освічені діти. Споконвіку там лікування було в руках бабок і знахорів — то була напів таємна, містична дія, в якій вплив лікуючого мав пануюче значення. Віра в його силу, в ліки, що подавав, заклинання й замовлювання грали найважнішу ролю, куди важнішу, як кілька таблеток, які міг би приписати лікар і може успішно. Лікар жив далеко в місті і до нього чи по нього їхали, коли вже нічого не помагало. І, ясне, що й він не міг помогти. Це тільки підтверджувало відношення села до властивої медицини. Говорилось: уже й до доктора їздили, й нічого не помогло — таке і по наших селах було часто. Проти негативного відношення села, проти домашнього лікування ми в Галичині боролися десятиліттями, зокрема дуже активно в час між обома війнами. Виклади, гігієнічні виставки, журнали видавані для народу й поширювані головним чином по селах несли освіту й разом з тим творили нове відношення села до медицини.

Що робили в цій справі у Східній Україні? Там де перебудова устрою разом з усіми лихами, які приносив комунізм, голодом, вимиранням, винищенням більше освічених людей вибивалася на перший плян. Правда, по селах були санітарні пункти але й до них приходилось їхати чи йти здалеку та ще не маючи своєї власної конячки. Ліків вони мали обмаль, і працювали в них люди заслані, так би мовити, примусово в глибокі нетрі людської нужди, далеко від шпиталів, клінік і лабораторій. Якби ж держава посилала в села пропагаторів гігієни, а не політичних пропагандистів, принаймні інколи, було б з того більше користі. Залишене на себе село, держалося старих, від віків закорінених, передсудів, поглядів і способу лікування. Бо й скажім, он, воші. Як було з ними боротися, коли хочби нафти й для свічення було скупо або зовсім не було? Залишалось вбивання для якого навіть не було часу. Ясно, що злидні, журба, страхіття, що тяжіли над селом обменшували навіть такий, хоч-би примітивний спосіб боротьби з паразитами. З свого боку Настка, чи Наташа були праві.