Акротірський шпигун
- Автор: Шрайер Вольфганг
- Год: 1959
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: М. Дятленко
- Жанр: Шпионские детективы
Электронная книга - «Акротірський шпигун». Краткое содержание книги:
Оповідання «Акротірський шпигун» — другий твір письменника, який видається українською мовою.
Дія оповідання відбувається на острові Кіпр восени 1956 року. Англо-французькі імперіалісти готують напад на Єгипет. На Кіпрі в суворій таємниці концентруються їх війська. Але секретні відомості про ці приготування регулярно потрапляють до єгипетського командування. Хто їх передає? Англійський офіцер Роджер Андерсон дістає завдання викрити шпигуна. Він починає стежити за підозрілим «археологом», який веде розкопки в районі військового аеродрому Акротірі, Переживши разом з героєм твору ряд цікавих пригод, читач приходить до зовсім несподіваної розв'язки. Акротірським шпигуном виявляється… Та про це ви дізнаєтесь, прочитавши оповідання.
Автор вводить читача в гнітючу і в той же час хвилюючу атмосферу Суецького конфлікту, проливає світло на діяльність імперіалістичної розвідки на Близькому і Середньому Сході, показує незламну волю пригноблених народів до боротьби з колонізаторами.
Контррозвідка штабу повітряних сил повідомила, що висновок лондонських експертів, нарешті, одержано. Фахівці визнали той уламок справжнім: це був так званий плоский барельєф ранньо-грецької епохи — приблизно сьомого століття до нашої ери. Експерти також допускали цілковиту можливість виявлення таких виробів на Кіпрі.
В понеділок, сімнадцятого вересня, після приємної автомобільної прогулянки, що тривала близько години, ми знову приїхали на той пагорб, біля підніжжя якого на цей раз була досить глибока, уміло розкопана й обшита дошками траншея. Вальполь негайно спустився на дно і покликав нас до себе.
В траншеї дихалося легше, бо тут була тінь і прохолода. Вальполь з любов'ю показав нам нашарування землі різних періодів та уламки керамічних виробів, які ще, напіврозкопані, лежать в грунті; потім довго говорив про відмінності корінфських і халкідських ваз, про кераміку з поливою і без неї, про чорні й червоні фігурки на вазах — про такі речі, які я вже давно встиг забути. Він захопився своєю розповіддю і затримав нас у своїй ямі значно довше, ніж ми того хотіли.
Нарешті, вказавши на кілька черепків, які він ніжно тримав у руках, я спитав:
— Містер Вальполь, до якої епохи вони можуть належати?
Трохи подумавши, він відповів:
— Якщо я не помиляюсь, ми маємо справу з пам'ятками середнього періоду грецької колонізації. Певно, це зразки сьомого століття до нашої ери.
В той час як турки заходилися обережно знімати новий шар землі, ми топталися навколо вершини горба. Гелен жадібно дивилася вниз на зеленкувату блакить озера, а Вальполь поглядав через озеро в бік аеродрому. На його широких грудях, як і минулого разу, висів бінокль. Раптом він примружив повіки, підніс бінокль до очей, швидко навів його на фокус і, здивовано скрикнувши, опустив його.
— Що там таке? — спитав я.
— Там? Нічого особливого, — відповів він. — Я маю на увазі не аеродром, містер Андерсон. Бачите — он там, на березі озера, старовинний римський замок? По-моєму, там гніздиться якийсь хижий птах — справжнє страховище.
При цих словах, сказаних хоча й жваво, а проте якось вимушено, у мене зародилася підозра: мабуть, він хотів обдурити мене й відвернути увагу від того, що насправді його так здивувало. Хоча руїни замка були в тому ж напрямі, що й аеродром, Вальполь тримав бінокль занадто високо, щоб побачити замок. Гніздо хижака я помітив і раніше — та й для нього воно, певно, не було чимсь новим.
— Дозвольте глянути, — попросив я, і він передав мені бінокль.
Від того, що я побачив крізь об'єктив, у мене прискорено забилося серце. На передньому плані, де п'ять тижнів тому стояли реактивні бомбардувальники «Канберра», тепер щільно один біля одного вишикувались літаки «Гантер». А за ними я розпізнав принаймні дві ескадрильї французьких штурмовиків типу «Барудер»!..
— Щось ніби схоже на беркута, правда? — озвався збоку Вальполь.
Не відповідаючи, я пильно вдивлявся в льотне поле Акротірі. Піт лився з мене струмками, лоскотав спину. Аеродром надзвичайно густо був уставлений літаками. Поряд з машинами марки «Барудер» стояли найновітніші бомбардувальники «Вотур»; я навіть не знав, що ця модель уже була на озброєнні. Біля них я розгледів французькі реактивні винищувачі «Містер-IV», а перед ангарами…
— Ви бачите його? — запитав Вальполь. — Здається, то орлиця. По-моєму, ви надто високо підняли бінокль.
— Ні, ні, я бачу його…
… А перед ангарами, де минулого разу стояли наші чотиримоторні «Беверлі», я розпізнав, наполовину закриті від мене англійськими винищувачами типу «Дельта», три… чотири… п'ять французьких транспортних літаків «Лангедок». У мене майнула думка, що той молодецький капітан-парашутист, який так нахабно розглядав Гелен, мабуть, прилетів сюди на одній з цих транспортних машин.
— Ну, хто зі мною купатися? — гукнула Гелен позаду нас, і я зрозумів, що вона мала на думці лише мене.
Я побіг переодягатися. Мені зовсім не хотілося в цю мить залишатися в Вальполем. За минулі тижні наші взаємовідносини дещо змінилися: тепер Гелен була більш моєю знайомою, ніж Вальполя, і він уже нічим не міг перешкодити мені поплавати з нею.
Ми побігли через кедрові зарості й разом стрибнули в воду. Вона була холодна й така чиста, що видно було дно. Галька на дні мала світло-блакитний відтінок, дерева на березі кидали в воду свою зеленкувату тінь. Ми плавали, пірнали, ловили одне одного, але я ніяк не міг викинути з голови думки про французькі літаки, що стояли на льотному полі в Акротірі і здивоване «О!» Вальполя, коли він побачив їх. «Яке йому діло до них, якщо він археолог? Невже він розбирається у типах літаків? Чи, може, вважає нас усіх за дурнів?»