Агент №13
- Автор: Беркеши Андраш
- Год: 1975
- Язык: украинский
- Год: "Радянський письменник"
- Переводчик: Георгій Андор
- Жанр: Шпионские детективы
Электронная книга - «Агент №13». Краткое содержание книги:
Угорські офіцери внутрішньої служби Шалго, Кара та інші з допомогою і при підтримці місцевого населення розкривають злочинні наміри західної агентури, запобігають ідеологічним диверсіям, спрямованим проти соціалістичного ладу Угорської Народної Республіки.
— Ваше право, дядьку Мате, — ображено відповіла дівчина.
— Коли він це тобі казав? — запитав професор.
— У суботу по обіді. Дозволите сигарету? — Фелмері підійшов до дівчини, простягнув їй сигарети, клацнув запальничкою. — Я саме купалася під вербою.
— Ми були разом, — вставив Казимир. — Ілонка лежала на сонці, а я був у воді…
— Може, дівчина сама все розкаже по порядку, — перебив його Кара.
— Меннел вийшов з води і підсів до мене, — повела далі дівчина.
— І запропонував тобі стати його коханкою?! — нервово вигукнув Таборі.
— Спочатку базікав казна-що. Вихвалявся, який він видатний діяч. Розповідав, що об'їздив уже майже весь світ. Потім почав хвалити угорських дівчат. Мовляв, які гарні, розумні, з покладливою вдачею. Став осипати і мене компліментами, що я вродлива і приваблива. Запитав, чи маю нареченого. Я відповіла, що ні. Згодом поцікавився, чи залицяється хтось до мене. Я пожартувала, що залицяються багато хлопців. Тоді Меннел сказав, що й він дуже охоче приєднався б до них. І що мені було б вигідніше його залицяння, бо німці щедрі. Нібито чув від своїх колег, які вже бували в Угорщині, що наші дівчата охоче знайомляться з західними комерсантами. Це, мовляв, обопільна вигода: дівчата одержують такі речі, яких у нас не дістати, а чоловіки з Заходу не мусять щоразу, приїжджаючи в Угорщину, шукати нових знайомих. Далі він запитав, як я ставлюсь до його пропозиції. Бо я йому, каже, дуже подобаюсь і він охоче провів би ніч зі мною. Саме в цю хвилину до нас підійшов Казимир.
— І що ти йому сказав? — спитав Шалго в інженера.
— Я поцікавився, чи має він сестру. Він відповів, що має. Звуть її Елізабет. І що вона теж дуже вродлива. Тоді я запропонував йому, щоб наступного разу привіз її з собою та й спав з нею. А якщо вона й справді така вродлива, то і я можу провести з нею ніч-другу. Він розсердився, зарепетував, а я дав йому в морду.
— Як? — вражено вигукнув Таборі.
— Ну, дав йому ляпаса.
Ілонка затягнулася димом і мило всміхнулась до Таборі.
— Казимир дійсно вдарив його, — правою рукою вона зобразила, як то було. — Так, зненацька… Удар був сильний, бо Меннел упав. Я ніколи й не подумала б, що Казимир має таку силу.
Інженер інстинктивно помацав лівою рукою свій правий кулак. Ілонці явно подобалося, що вона в центрі уваги, і дівчина продовжувала розповідати все до найменших подробиць.
— Очі у Меннела на хвилинку закотились. Потім він підвівся, узявся за щелепу й нетямуще озирнувся. У мене склалося враження, що йому забило памороки і він не міг уторопати, що сталося.
— Прикидався! — заперечив інженер.
— Він чесно заслужив того ляпаса, — вигукнула Ліза. — Мабуть, удар був чудовий.
— Лізо, будь ласка… Скільки разів я вже просив…
— Мате, не нервуй, — заспокоював його Шалго. — Продовжуй, Ілонко.
— Нарешті Меннел отямився. Він вибачався і, спльовуючи кров, запевняв, що тільки пожартував.
— Сучий син! — скипів Шалго. — Добрі мені жарти!
— Отож. На це Казимир відповів йому, що й він тільки пожартував…
— Чому ж ви мені про це нічого не сказали? — обурився Таборі. — Ну, відповідайте, чому промовчали про цей випадок?
— А цікаво, — запитав Казимир, — що б ти зробив на моєму місці?
— І справді, Мате, мене теж це цікавить? — посміхнувся Шалго.
— В усякому разі, не поліз би з кулаками.
— От бачиш. Через те я й не сказав тобі нічого, — відповів Казимир.
Кара крутив між пальцями пусту чарку. Нарешті підняв очі на Казимира:
— Скажіть, будь ласка, де ви були в день убивства? — Невже ви мене підозріваєте?
— Ну, що ви, що ви… Просто такий порядок. Якщо не помиляюсь, вас іще не допитували, — відповів Кара.
— Послухайте-но, товаришу полковник, — знову роздратовано озвався Казимир. — Зізнаюся: погляд у мене колючий, але я не вбивця.
— Ніхто так і не ставить питання. Отже, де ви були?
— Де ж він міг бути, як не вдома, — докинув Таборі.
— Я їздив у Будапешт, — заперечив Казимир. — Дев'ятнадцятого ввечері. Машиною.
— Чому я не знав про це? — мало не крикнув професор.
— Мені вже двадцять вісім років. Невже обов'язково я мушу погоджувати козиний свій крок?
— Коли ви повернулися звідти? — спитав полковник.
— Двадцятого вранці. Близько десятої години. Це може засвідчити мати.
— Що ви робили в Пешті?
— Був удома. Поїв свіжого хліба зі смальцем, прийняв ванну і ліг спати.
— Заради цього ви їздили в Будапешт?
— Так. Тільки заради цього.
— О котрій годині вирушили назад?