Янголятко в кутих черевиках. Книга перша
- Автор: Ворзельська Генечка
- Серия: Янголятко в кутих черевиках #1
- Год: 2003
- Язык: украинский
- Год: Джерела М
- ISBN: 966-7831-45-0
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Янголятко в кутих черевиках. Книга перша». Краткое содержание книги:
Здавалося, неможливо вигадати щось нове. Все вже вигадано, всі жанри випробувані, й письменники переписують одне одного. Проте авторка сміливо кидає виклик усім канонам, усім грандам, а заразом і читачам. Бо тільки такі твори можна оцінювати за великим рахунком. Бо тільки такі книжки мають шанс стати культовими.
Про що ця книжка? Про війну, про смерть, про кохання. Про нас із вами.
Можливо, це літературний комікс, а може — новий світ.
Але у будь-якому разі гарантуємо вам силу-силенну вражень. А чого іще вимагати від гарної книги?
— Ти житимеш тут.
— Ви будете моїм татком?!
— Краще. Я зроблю тебе собою.
Я сиділа півроку в його підвалі, на його іржавому ланцюгу.
Колись прикутий до стіни, він зітер його за сорок п’ять років. Але ланцюг не міг лишатися без діла, і він прикував мене.
— Дивись і вчися.
— Зрозуміло.
— Учися любити те, що побачиш.
— І не забувай про ланцюг.
Довгими днями, іноді цілу ніч, я терла його об каміння, намагаючись перетерти.
Мені було сім років, і тоді я на це була неспроможна.
— Ти знову хочеш їсти?
— Ні, — відповідала я.
— Що знову?!
— Ні! Та ви що! Ані трішки!
Але він бив мене, примовляючи:
— Так твоя лють буде лютіша. Адже коли перетреш ланцюг, ти маєш стати на моє місце. Тобі слід буде зробити це зі мною.
Він брав ніж і відрізав руку. Блідий товстий сопун.
— Ти хотіла їсти. Їж.
І кидав її мені.
Але я не хотіла вбивати його, тому що тричі він сідав поруч зі мною і розповідав чудові казки.
Я мріяла, що коли я визволюся, то розчаклую його, і він буде моїм татусем. Він мене любитиме і щовечора розповідатиме казки. А щоб він не надто стомлювався, я допомагатиму йому різати людей на шматки.
Що ж. Я отримала те, про що так мріяла — мій Вітчим убиває людей. Моя Мачуха шукає любові мерців.
Усе, що хотіла.
І навіть трішки більше.
— Збочена погань!
Адже ти не знаєш і третини правди.
Хочеш, я розповім тобі про те, що буде, коли ти помреш? Хочеш уявити, що станеться з твоїм тілом, якщо два тижні воно пролежить на залізному столі в холодному підвалі, який у нього буде колір, і чим воно бризне, коли всадити в нього ніж?
Це нескладно. Вийди, убий і принеси труп. Тицьни в нього пальцем і скажи:
— Він — це я.
А потім роби з ним усе, що хочеш. Усе, про що прагнеш дізнатися.
Я бачила, як це робиться. Дуже просто. Повір, адже я ніколи не брешу.
Чемні дівчатка взагалі ніколи не брешуть. Вони завжди кажуть правду.
Пес порвав мого ланцюга й виніс мене на руках з підвалу.
— Що це? — я не бачила цього так довго.
— Сонце.
— А це?
— Вітер.
— А це?
— Дощ.
Він привіз мене у свою Кримінальну Міліцію, до величезного будинку, повного коридорів і дверей, за одними з яких нас зустрів Залізний Чоловік:
— Привіт. Ти хто?
— Не знаю, — сказала я.
— Добре, — сказав він, загортаючи мене в ковдру. — Крихітко, побудеш поки зі мною.
— А Пес?
— Мені треба йти, — сказав Пес.
І я почула, як, опинившись за стіною в сусідній кімнаті, він питав:
— То як?
А потім голос чоловіка, що кидав мені на підлогу їжу:
— Я сам усе розповім.
Казки. Його чудові, чарівні казки. Він повинен був розповісти їх.
А замість цього нецікаве і монотонне:
— Я вбив.
— Я приніс.
— І я зробив.
Це було так нудно.
— Я заварив тобі чаю, — сказав тоді товариш Пса.
— А це що таке? — запитала я.
— Пий, — сказав Залізний Чоловік. — Це те, що п’ють маленькі дівчатка, щоб бути гарненькими.
Він одвіз мене до дитячого будинку. Вони із Псом відвідували мене. Поки Вітчимова дружина вимовила:
— Ця.
А він запитав:
— Скільки з нас?
— Гаразд, — сказала Смерть і підвелась. — Я йду.
— Все, — сказала Маленька Сестра. — Тепер йому стане ліпше.
— То що? — запитав мене Залізний Чоловік. — Проведеш мене?
— Я?! До тебе на роботу?! Авжеж! Звісно «так»!
Його чудовий кабінет, його ковдри у шафі. Я попестила їх рукою, і вони впізнали мене.
Він витяг пістолет і, розрядивши, почав розбирати. Я сиділа на краю стільниці, хитала ногами, їла бутерброд із сиром та пила чай.
— Пий-пий, — усміхався Залізний Чоловік. — Від чаю дівчатка стають вродливими.
— Я випила вже дві філіжанки, — сказала я. — То як?
— Чудово, — сказав він. — Ще ковточок і тоді буде саме те, що треба.
— Готова?
— Готова, — сказала я.
— Ходімо.
— Я готовий, — сказав Залізний Чоловік.
— Ходімо.
Але вони теж були напоготові. Дванадцять Кам’яних Воїнів і величезний кам’яний змій.
— Ха, — він навчився приручати драконів.
Вони обступили мене, і дракон бив хвостом, налаштовуючись уразити мене в саме серце.
— Ходімо звідси, — сказав Залізний Чоловік.