Янголятко в кутих черевиках. Книга перша
- Автор: Ворзельська Генечка
- Серия: Янголятко в кутих черевиках #1
- Год: 2003
- Язык: украинский
- Год: Джерела М
- ISBN: 966-7831-45-0
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Янголятко в кутих черевиках. Книга перша». Краткое содержание книги:
Здавалося, неможливо вигадати щось нове. Все вже вигадано, всі жанри випробувані, й письменники переписують одне одного. Проте авторка сміливо кидає виклик усім канонам, усім грандам, а заразом і читачам. Бо тільки такі твори можна оцінювати за великим рахунком. Бо тільки такі книжки мають шанс стати культовими.
Про що ця книжка? Про війну, про смерть, про кохання. Про нас із вами.
Можливо, це літературний комікс, а може — новий світ.
Але у будь-якому разі гарантуємо вам силу-силенну вражень. А чого іще вимагати від гарної книги?
— Ходімо!
Здається, «жив, убивав та був убитий» стало його долею.
Він жив, убиваючи так, ніби сам хотів бути вбитим.
— Ходімо!!!
Він не міг убити Воїнів, але він стріляв по них, не зважаючи на те, що шість кам’яних куль уже летіли в нього.
— Це погано! Я не хочу! Це погана гра! Ні!!! Я не хочу!!!
Ми вийшли з цвинтаря, і Вовк мовив:
— Вибач.
— Усе гаразд, — сказала я.
— Хочеш, я відведу тебе до Пса?
— Авжеж! — Я зраділа.
Пес! Боже, вони всі повернулися до мене!
Пес! Пес!!! Пее-е-е-с!!! Пе…
Він лежав увесь загіпсований, і в його палаті пахло безсиллям.
— Бувай, — сказав Вовк, зупиняючись біля дверей лікарні.
— Не зайдеш? — питала я.
— До Пса? — він усміхнувся. — Ні. Я не люблю псів.
— Не зайдеш? — колись запитала я.
— До Вовка? — колись перепитав Пес і усміхнувся. — Ні. Я не люблю вовків.
Розділ 7
Він лежав увесь загіпсований, і в його палаті пахло смертю.
І Смерть сиділа у нього в ногах, застромивши дерев’яний кінець коси в тліючу тліном підлогу.
Але маленька медсестра праворуч ліжка і Залізний Чоловік, друг Пса, з лівого боку не підпускали її. І вона сиділа й чекала, коли вони стомляться, щоб вона могла забрати Пса з собою.
Стомлена, вона казала:
— Ходімо. Чого тобі тут? А що, коли там справді щось є? Криниця і рай. Про який рай ти мрієш? Там, де немає болю? Тільки скажи, і я допоможу тобі.
— Цуцику, — сказала я. — Не слухай її.
— Він не чує, — сказав Залізний Чоловік.
— Незабаром вона піде, — пообіцяла Маленька Сестра.
Адже вони були знайомі — Смерть і Маленька Сестра. Вони вивчали звички одна одної багато років у цих палатах, по різні боки операційних столів. І хоч зазвичай вигравала Маленька Сестра, Смерть усміхалась до неї:
— Маленький червоний хрестик, вони однаково будуть моїми. До того ж, усі.
— У нас є вакансії, — сказав головний лікар, коли якось давно вона прийшла до цієї лікарні, тоді ще зовсім Маленькою Сестрою. — Але чи ви впораєтесь?
— Мені потрібна робота, — сказала вона. — Будь-яка.
— Тоді знайомтеся, — сказав лікар. — Це — Смерть. — Тепер ви працюватимете разом.
— Не бійся, — сказала Смерть. — Твій час ще не настав.
Іноді їй дарували квіти. Іноді — коробки цукерок.
— Дякую, — казала Маленька Сестра.
Але варто було засвітитися лампі біля входу і комусь закричати:
— Ще один!
Вона бігла назустріч каталці з понівеченим тілом, щоб прошепотіти вмираючому:
— Пусте. Ви одужаєте. У вас усе буде гаразд.
— Ти вже тут? — усміхалася Смерть. — Цього разу я була першою.
А іноді вони зустрічалися у кав'ярні на першому поверсі, і Смерть запитувала:
— І що він?
Маленька Сестра відповідала:
— Я чекала на нього весь вечір, а він не прийшов.
І одного разу Смерть привела до неї чоловіка з ножем у тілі:
— Ще один!
— Реанімаційна група!
І, сидячи біля ліжка, Смерть усміхнено дивилася, як Маленька Сестра захищає його. Вона усміхалася і не збиралася нічого йому робити, адже вона зумисне привела його, щоб вони могли познайомитися, Чоловік і Маленька Сестра.
А потім, сидячи в нічній палаті, під шепіт штучних легень і зумер кардіометра, вона розпитувала:
— То як він?
— Уже може самотужки підвестися, — розповідала Маленька Сестра.
— Кохання? — усміхалася Смерть.
— Так, — шарілася Маленька Сестра.
— Вона піде?
— Піде, — сказала Сестра.
— Йому кепсько?
— Так, — мовив Залізний Чоловік.
— Хто там ще? — спитав Вітчим.
— Пес, — сказав найнятий ним плащ і витяг з рота порожній мундштук.
— Пес, — повторив Вітчим. — То вбийте його?
— Міліціонера?
— Розумію, тому й плачу втричі.
Мій добрий Песик. Вони подзвонили в його двері й затіяли стрілянину раніше, ніж він устиг відчинити.
Гавкіт автоматів, що вбивали Пса…
Тисячу років тому я гралася в чарівному саду, серед пташок і квітів, коли підійшов чоловік і спитав:
— Ти тут сама?
— Сама.
— А де твої тато і мама?
— Їх немає.
— Ти з притулку?
— Уже ні, я втекла звідтіля.
— Справді?
— Справді, — сказала я.
Мені було всього сім років.