Під скляним ковпаком

Я взялася за книжку, яку надіслала редакція «Лейдіз дей».

Коли розгорнула її, з-під обкладинки випала листівка. Зовні на ній був намальований пудель, який сидів у собачому кошику, вдягнений у квітчасту піжаму й дуже сумний, а всередині був той самий пудель, тільки тепер він злегка всміхався вві сні, лежачи під попонкою з вишитим віршиком: «Щоб одужати скоріш, міцно спи і добре їж». Під малюнком хтось написав від руки блідо-ліловим чорнилом: «Зичимо швидкого одужання!» — і підпис: «Ваші добрі друзі з журналу «Лейдіз дей»».

Я прогорнула кілька текстів, доки дійшла до оповідання про смоковницю.

Смоковниця росла між будинком юдея і жіночим монастирем, і той юдей ходив збирати стиглі смокви, і прекрасна смаглява черниця теж туди ходила, і зрештою настав день, коли вони помітили на гілці пташине гніздо, в якому лежало яйце, і спостерігаючи, як пташеня прокльовується на світ, вони відчули, як їхні руки торкнулися одна одної, а після того черниця вже не приходила збирати смокви разом із юдеєм, а замість неї приходила хитролиця посудниця-католичка, і щоразу, коли вони закінчували збирати смокви, вона рахувала, чи не зібрав юдей більше за неї, а юдей страшенно лютував.

Оповідання мені дуже сподобалося, особливо частини з описами запорошеної снігом смоковниці взимку та нестиглих зелених смокв навесні. Коли дочитала до останньої сторінки, стало прикро. Так хотілося залізти між чорних друкованих рядків, наче крізь паркан, і заснути під тим прекрасним зеленим деревом.

Схоже, ми з Бадді Віллардом були як ті черниця та юдей, лишень жодне з нас, звісно, не було католичкою чи юдеєм. Ми зустрілися під уявною смоковницею, але побачили там не пташеня, що викльовувалося з яйця, а немовля, що вибиралося з жінки, а потім сталося щось жахливе, і наші шляхи розійшлися.

Лежачи на білому готельному ложі, відчуваючи самотність і безсилля, я подумала про Бадді Вілларда й про те, як йому, набагато слабшому та самотнішому за мене, лежалося в тому санаторії на Адірондаку[5], і відчула себе найгіршою у світі негідницею. У листах до мене Бадді постійно розповідав, як читав якогось поета, який теж був лікарем, і як дізнався про відомого вже покійного російського прозаїка, який теж був лікарем, і як зрештою дійшов висновку, що лікарі можуть непогано співіснувати з поетами.

Дивовижно, але всі два роки, впродовж яких ми пізнавали одне одного, Бадді Віллард співав іншої пісеньки. Пам’ятаю день, коли він усміхнувся й запитав: «Чи знаєш ти, Естер, що таке вірш?» — і я відповіла: «Ні, що?» — «Крихта пилу». Він був такий гордий цією вигадкою, що я просто стояла й тупо дивилася на його біляве волосся, і на його сині очі, і на його білі зуби — у нього були дуже великі, міцні й білі зуби — і відказала тільки: «Мабуть, так».

Минув цілий рік, доки я, лежачи в ліжку посеред Нью-Йорка, нарешті вигадала відповідь на ту репліку.

Я змарнувала чимало свого часу на уявні бесіди з Бадді Віллардом. Він був на кілька років старший за мене й дуже любив усе наукове, тому завжди міг усе довести. Коли я була з ним, весь час докладала зусиль, щоб на чомусь не засипатися.

Ті бесіди, які я подумки вела, щоразу починалися з тих самих реплік, що й наші з Бадді бесіди в житті, однак завершувалися моїми неперевершено дотепними відповідями, а не сидінням і бубнінням «мабуть, так».

Отже, лежачи горілиць у ліжку, я уявила, як Бадді запитує в мене: «Чи знаєш ти, Естер, що таке вірш?» — і я відповідаю: «Ні, що?» — «Крихта пилу». І тієї миті, коли він розпливається в усмішці, наповнюючись гордістю за сказане, я відповідаю: «Як і ті трупи, які ти розтинаєш. Як і ті люди, яких ти, на твою думку, лікуєш. Вони — лише пил, тільки пил, сам пил. Я вважаю, хороший вірш запросто переживе сотню тих людей разом узятих».

І ясно, що Бадді Вілларду буде нічого на це відповісти, адже я кажу правду. Люди зроблені з пилу, і я не розуміла, чому лікувати той пил було почеснішою працею, ніж писати вірші, що їх люди пам’ятатимуть і відтворюватимуть, коли їм буде сумно, або зле, або безсонно.

Моя біда була в тому, що всі слова Бадді Вілларда я приймала за правду. Пам’ятаю вечір, коли він уперше поцілував мене. То було після балу першокурсників у Єлі.

Він запросив мене на бал у дуже дивний спосіб.