Під скляним ковпаком

«Естер, це ти?» — запитала студентка, яка чергувала внизу, і після мого «так» повідомила: «До тебе якийсь чоловік».

Почувши це, я здивувалася, бо жоден хлопець із тих, з ким я ходила на побачення всліпу, не озивався вдруге. Мені просто не щастило. Я терпіти не могла щосуботи ввечері спускатися з кімнати зі спітнілими долонями, пожерта цікавістю, й дізнаватися, що старшокурсниця вирішила познайомити мене із сином найліпшої подруги своєї тітки, і ним виявлявся якийсь блідий грибоподібний хлопчина з великими вухами, чи великими іклами, чи кривий на одну ногу. Я не вважала, що заслуговую на таке. Зрештою, я ніде не була крива, просто надто старанно вчилася й не вміла зупинятися.

Тож я зачесала волосся, підфарбувала губи й узяла підручник з історії, щоб, коли там буде хтось страшний, сказати, що саме збиралася в бібліотеку, і пішла вниз, а там виявився Бадді Віллард — спирався на столик для кореспонденції, вбраний у куртку кольору хакі, сині джинси й потерті сірі кеди, і всміхався мені.

Він сказав:

— Просто зайшов привітатися.

Я подумала, що трохи дивно їхати аж із Єлю, ще й, як він сказав, попутними задля заощадження, тільки щоб привітатися. І відповіла:

— Привіт. Ходімо посидимо на ґанку.

Мені хотілося вийти на ґанок, бо чергова старшокурсниця скрізь пхала свій ніс і зацікавлено поїдала мене поглядом. Вочевидь, вона вважала, що Бадді страшенно помилився у виборі.

Ми всілися поруч у кріслах-гойдалках. Повітря, пронизане сонячними променями, було прозорим і майже гарячим.

Бадді сказав:

— Я на пару хвилин, не довше.

Я відповіла:

— Та ну, лишайся на ланч.

— Ох, не можу. Я сюди приїхав на бал другокурсників із Джоан.

Я почувалася чемпіонкою з ідіотизму.

— Як їй ведеться? — запитала крижаним тоном.

Джоан Ґіллінґ теж була з нашого містечка й ходила з нами в церкву, а ще вступила в коледж на рік раніше за мене. Вона була великим цабе: староста курсу, навчається на фізиці та грає в хокей за чемпіонську команду. Мені щоразу ставало ніяково під скляним поглядом її гранітно-сірих очей, від блиску її надгробково-білих зубів і характерного придиху в голосі. Вона й сама була великою, мов кінь. Я схилялася до вельми недоброї думки про смаки Бадді.

Він відповів:

— Ах, Джоан. Вона попередила мене про бал за два місяці, а потім її мати попросила мою матір, щоб я супроводжував Джоан, хіба в мене був вибір?

Я невдоволено запитала:

— А нащо було погоджуватись, якщо ти не хотів?

— Та мені подобається Джоан. Їй завжди все одно, чи хлопець витрачає на неї гроші, і вона любить усякі штуки на природі. Наприклад, коли вона минулого разу приїжджала в Єль на вихідні, ми вибралися на велосипедах в Іст-Рок, і вона виявилася єдиною дівчиною, яку не треба підштовхувати вгору. Джоан така нічого.

Я аж захолола від заздрості. У Єлі я ніколи не була, а всі старшокурсниці з мого корпусу обожнювали їздити туди на вихідні. Я вирішила нічого не чекати від Бадді Вілларда. Якщо нічого не чекаєш від людини, то й розчарувати вона не зможе.