Під скляним ковпаком

З’явилося страхітливе передчуття, що мене от‑от знудить. Я не розуміла, чи це мені так скрутило живіт від фільму, чи від усієї тієї поглинутої ікри.

— Я повертаюся в готель, — прошепотіла я Бетсі в напівтемряві.

Смертельно зосереджена Бетсі витріщалася на екран.

— Тобі зле? — прошепотіла вона, ледве ворушачи губами.

— Ні, мені збіса зле.

— Мені теж, я поїду з тобою.

Ми зіслизнули з крісел і незліченними «перепрошую, перепрошую, перепрошую» пробили собі дорогу до виходу повз людей, які буркотіли, й шипіли, й посували свої гумаки та парасольки, аби дати нам пройти, і я наступила на стільки ніг, на скільки лишень зуміла, бо це відвертало мою увагу від нестримного нападу нудоти, що надимався й наближався до мене так стрімко, аж я вже не бачила довкола нічого іншого.

Коли ми вийшли на вулицю, рештки теплуватого дощу досі падали на тротуари.

Бетсі була просто-таки страшна. Рум’янець зійшов із її щік, набрякле лице висіло переді мною в повітрі, зеленаве й вогке від поту. Ми попадали на заднє сидіння одного з тих картато-жовтих таксі, що завжди чекають на узбіччі, коли розмірковуєш, чи варто брати таксі, й упродовж поїздки до готелю мене знудило раз, а Бетсі знудило двічі.

Водій так різко повертав, аж нас обох кидало на задньому сидінні то в один бік, то в інший. Щоразу, коли когось із нас нудило, одна тихенько нахилялася й удавала, ніби впустила щось на підлогу, а друга бурмотіла собі під ніс якусь пісеньку й удавала, ніби дивиться у вікно.

Здається, водій усе одно зрозумів, що ми робимо.

— Агов, — запротестував він, проскочивши повз світлофор, який щойно засвітився червоним, — у моїй машині цього не робіть, вийдіть і робіть це на вулиці!

Але ми нічого не відповіли — як я зрозуміла, він бачив, що ми вже майже доїхали, тож не вигнав нас на вулицю, доки авто зупинилося біля центрального входу.

Ми не ризикнули з’ясовувати тариф. Просто поскидали йому в жменю всі монети, які мали, кинули кілька паперових носовичків на підлогу, щоб накрити калюжі, й побігли крізь вестибюль до порожнього ліфта. На наше щастя, людей о тій порі майже не було. У ліфті Бетсі знову знудило, і я притримала її голову, а потім знудило мене, і вона притримала мою.

Зазвичай, коли добряче знудить, миттєво легшає. Ми обійнялися, попрощались і розійшлися в протилежні кінці коридора, щоб улягтись у своїх кімнатах. Тільки спільний напад нудоти здатен так швидко зробити двох людей добрими друзями.

Але тієї ж хвилини, коли я зачинила за собою двері номера й доповзла до ліжка, мені стало зле як ніколи. Я відчула, що треба йти в туалет. Із чималим зусиллям я нап’яла на себе банний халат у волошки й покульгала у вбиральню.

Бетсі була вже там. Я чула, як вона стогне за дверима, тож поквапилася до туалету в сусідньому крилі. Здавалося, він так далеко, що я помру дорогою.

Я сіла на унітаз і сперлася головою об раковину: відчуття було, ніби з мене виходить не тільки обід, а й усі нутрощі. Нудота накочувалася ударними хвилями. Коли хвиля відступала, я опадала, наче мокре листя, мене трусило, а потім я відчувала, як вона накочується знову, і здавалося, що приміщення, вимощене, мов катівня, білими кахлями — вони були на підлозі під моїми ногами, наді мною, на стінах, — стискається й роздушує мене вщент.

Не уявляю, скільки це тривало. Я пустила в раковину потужний струмінь холодної води й витягнула корок, щоб люди, які хотіли би потрапити в туалет, вважали, буцім я просто перу одяг, а коли вирішила, що небезпека минула, я сповзла на підлогу, вляглася там і майже не ворушилася.

Здавалося, літо вже минуло. Я відчувала, як зима пробирає мене до кісток, як цокотить моїми зубами, і як великий білий готельний рушник, що його я притягла із собою з номера, лежав під моєю головою задубілий, мов сніговий замет.