Під скляним ковпаком

Найгіршим було те, що я не наважувалася відверто розповісти йому, якої я про нього думки, бо він захворів на туберкульоз, перш ніж я зважилася це зробити, і от я мусила розраджувати його, допоки він одужає і зможе прийняти неприкрашену правду про себе.

Я вирішила не спускатися в кафетерій на сніданок. Довелося би вдягатись, а який сенс вдягатися, коли плануєш решту ранку пролежати в ліжку? Мабуть, можна було подзвонити вниз і попросити занести мені сніданок, але тоді довелося б давати чайові, а я ніколи не знаю, скільки чайових маю дати. У мене був дуже прикрий досвід із чайовими в НьюЙорку.

Коли я вперше прибула в «Амазон», лисуватий, схожий на гнома чоловік у формі портьє підняв мою валізу в ліфті й відчинив переді мною двері номера. Звісно, я одразу побігла до вікна — хотіла дізнатися, що з нього видно. Минув якийсь час, і я почула, як портьє крутить крани у ванній і каже: «Тут гаряча вода, а тут холодна», — а потім він заходився крутити радіо та перелічувати нью-йоркські радіостанції, і я вже почувалася незручно, тож відвернулася від нього й жорстко сказала: «Дякую, що піднесли мою валізу».

«Дякую, дякую, дякую. Ясно!» — прошипів він агресивно, наче в чомусь мене звинувачував, і не встигла я розвернутися й глянути, що не так, аж він зник, різко гримнувши дверима.

Потім я розповіла Дорін про дивну поведінку портьє, а вона пояснила: «Дурненька, він хотів чайових».

Я запитала, скільки треба було йому дати, і вона сказала, що бодай четвертак чи тридцять п’ять центів, якщо валіза дуже важка. Але ту валізу я й сама запросто донесла б до номера, просто портьє так виразно хотів допомогти, що я погодилася. Мені здавалося, що такі послуги мають входити у вартість номера.

Ненавиджу платити людям гроші за щось, що я могла б зробити самостійно, мене такі речі нервують.

Дорін казала, що чайові мають становити десять відсотків від вартості, але, як на лихо, мені щоразу бракувало дрібних, і я почувалася б геть по-дурному, якби дала комусь п’ятдесят центів однією монетою й сказала б: «Тут п’ятнадцять центів ваших чайових, дайте, будь ласка, тридцять п’ять решти».

Коли я вперше брала таксі в Нью-Йорку, лишила водієві десять центів. Поїздка коштувала долар, тож я вирішила, що десяти центів цілком досить, і, задоволена собою й усміхнена, віддала ту монетку водієві. Але він витріщився на свою долоню й так завмер, і витріщався на неї, коли я вже виходила з таксі зі сподіванням, що не лишила йому помилково канадських центів, а тоді заверещав: «Леді, я теж хочу жити як усі!» — і то так гучно, аж я злякалася й побігла. На щастя, він зупинився на світлофорі, бо інакше, боюся, їхав би за мною далі й принижував би мене криками. Коли я поділилася цією історією з Дорін, вона сказала, що прийнятна частка чайових могла зрости до п’ятнадцяти відсотків, відколи вона востаннє була в Нью-Йорку. Або так, або мені просто трапилася рідкісна гнида.