Бесплатная библиотека
Читайте книгу на сайте или телефоне
READ-E-BOOK » Прочая поэзия » Зібрання творів
Зібрання творів - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com

Зібрання творів

Электронная книга - «Зібрання творів». Краткое содержание книги:

До цього зібрання творів увійшов практично весь творчий доробок унікального українського письменника.
Василь Стус – український поет-шістдесятник, майстер філософської, ліричної, а також сатиричної поезїї.
Новатор та експериментатор в сучасній українській поезії. Численні стилістичні прийоми верлібрів та рим увиразнюють поетику його віршів.
Вірші Стуса наповнені філософсько-експресивними образами шляху, долі, мотивами самотності і боротьби, смерті і осмислення призначення людини.
У багатьох поезіях також  відображені внутрішні переживання автора після арешту та рефлексії щодо табірного існування. Є у нього і натурфілософські роздуми щодо краси світу, які поєднуються з життєствердними закликами до духовної боротьби.
За переконання щодо необхідності збереження й розвитку української культури зазнав репресій з боку радянської влади, його творчість була заборонена та частково знищена, а він сам був засуджений до тривалого перебування в місцях позбавлення волі, де й загинув.
Герой України посмертно.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 ... 36
Перейти на страницу:
Вхопився обома руками За хвилю: винеси мене! Вже безпорадному, важка мені Душа, бо, зігнута, не гнеться Вже далі спина, бо тепер Мені одна лиш смерть — за друга Бо вже ні друга, ані крука, Бо ані ворога тепер. Тягни мене, бо упаду, Замало альпініст, замало Назнав біду: хист замало Мене провадить по сліду. Вхопився обома руками За хвилю: хвиленько, неси Мене поволеньки, неси На гострий прибережний камінь.
МАНДРИ
Скресає далина… Пливуть і думи й хмари… Пий голубе вино! Земля сп'яніла — під крилом Гойднулась хвильно, Пливе, втікає і зорить І назирці тримає Тебе, мов сина… Земле! Краю мій! У сизуватій млі, Там, де розтав вишиваний рукав, Лишилось серце…
* * *
Квітне вечора трояндне пригасання, І в яру струмка гортанний звук… Стільки правди в горлі, стільки мук Не переповідати до рання. Вечір, мов сліпий, кістляві руки Простяга услід мені. Я йду, І чатують тіні по сліду, Мовчки стережуть мене, мок круки. Вже припавши до землі, причах, Притомившись, вечір. От і маєш: Сам сліпий, ти в ніч глуху ступаєш. Хлюпає любов в твоїх очах.
* * *
Радості збережені дороги знову — Ти прилинула, мов птаха голуба… Переливами дзвінкими, мов проміння, ллється мова, Добрий обрій сповиває золота габа. Зринула, мов ластівка. Легкою тривогою Тільки чорно-воронове креше синь крило… Наопашки сповилася вогняною тогою І страждання в темно-карих у зіницях залягло. У дитячих пучках принесла ти вітру — Ти — не птаха невеличка. Ти — заманливий порив! Лиш почую щебетання — мову любої нехитру. І доволі. І недолю я уже заговорив.
ВЕРЕСНЕВА ЗЕМЛЯ
Земле моя, всеплодющая мати!
І. Я. Франко
Я до тебе прийду і змовкну. І нічого тобі не скажу. Пожури ти мене, Пожур — Вже чи лагідно, чи жорстоко. Земле рідна! Сором мені — Що докину до твого золота? Марно зринули юні дні, Нині ж сушить мене гризота. Разом з осінню я догорів, Листям осені опадаю, І між млисто-гірких вечорів Неприкаяний, сам блукаю. Осінь крилами в груди б'є. О, Вкраїно моя осіння! Чом забракло мені уміння Звеселити серце твоє? Голубінь моя, голубінь! Розтривого моя і муко! Чом не можу я дать тобі Своє серце — у добрі руки? О, коли б то, коли б я зміг! Рідну землю, тривогами краяну, Проорав би, як переліг, В ріллях радості неокраїх! Земле рідна! Тобі одній Я волів би служить до скону. До твоїх до прийдешніх днів Дотягнутися б хоч рукою.
* * *
Минулі мрії видяться майбутнім. Хай давні привиди заволокла печаль, Ти серце вигостри і розум свій насталь Своїх порадників в дорозі й на розпутті. Напівзабуте напливає в хвилях, Де пам'ятливість щирості зрідні… Вмочи свій пензель в вистояні дні, І сум і радість вихлюпни і вилий. За давниною дійсне стало сном. Воно спливає листям за водою, Ще червіньково краплене любов'ю. А вже як ранок брязне за вікном Тоді відкрий вікно. І вже тоді — Рушай у день, неначе в світ незнаний, Де розгойдались до останніх граней Рахманне сонце і рахманна тінь.
* * *
Життя симфонія, «Симфонія весни» і сатанинський, зойками — Маневич… Єврей — по горло. І по горло — невір, по горло — маячний і мудрий сніг. Пелюсточками, пальцями, руками, як жалами співучими, — до віт березових, хистких, бузково-тканних, в його лірично-фосфоричний світ. Несила — бачити. Несила — перестать. Бо де подітись з зрадними очима? Ховаються за нашими плечима пиха і гонор. Стали і мовчать. Мовчіть і начувайтесь. Бо струну торкне смичок — і раз, і два, і тричі. І раптом зойком вистрелить у вічі, рятуючись од змиреного сну. І вже здасться — ледве вхопить яр — пливе митець, простерши руки-крила… І темінь у ногах провалля вирила… Не упади. Дивися вгору й вір. Дивися й вір. Увіруй в торжество бузково-синіх звуків серед тиші. Нехай хоч розпач до дерзань притишує, тож рвися вгору з вірою удвох. Докіль ти сині руки не розкрилиш, з душі не вирвеш моторошний крик чуття, котрого не назве язик, чуття, котрого у словах не виллєш.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 ... 36
Перейти на страницу:
0
Сюжет
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Атмосфера
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Главный герой
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Общее впечатление
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)
Не работает?