Зібрання творів

О що то — єдність душ? О що то — щирість? Довіра? Приязнь? Що то є любов? То рівновага звички. Скам'яніле здивовання, подовжене в віки. … і тільки те? а вглибленння чуття? а самороздаровування — замість самозбереження? а крик добра — ці щедрі іскри самопрозрівання? хіба ж це тільки проблиски німі духовностей, посивілих з печалі? аж ні? кажи — аж ні? Кажи — занадто ми передовіряємо себе тому, чому наймення ще немає, але яке вже суть значить свою на помежів'ї шалу? але ж правда? Подумалося — спокій задубів, замерз — і, як чавун, ані прогнеться, (твердиня віри, мовити б). А ми — кладем свої немудрі головоньки і тішимося. Неба доброта не поминає нас. Не поминає. А скажеш — син і вірю: син! А смерк — біля воріт, з-за рогу ледь прогляне — і голову до узголів'я гну, і гнусь душею, поглядом, губами туди, де, ніби глечик молока, синок колишеться в своїй колисці, скидаючись вві сні… Що од століть — то пам'яті спрагнілий язичок: увічненим піти. Щоб залишити себе для проб. Для ролі, за життя не виконаної. Задля бажань — ще не згармонійовані чуття помножити на завтра і позавтра, аби хай не собою, то нащадком експерименти вивершити літ (пізнання меж, які нас віддаляли од себе). О наломи гіркоти, що трудять груди! Ти — недолюдина, хтось вигадав лиш час — задля покут, щоб скверну німоти зітерши з уст, лиш причаститися первоглагола, котрий не може вгамувати спраги поздовжньої, як прямовисний лет, котрий вже не жалить, а тільки вабить, а тільки врочить — втраченим початком, сподіваним кінцем. Ти варіант. Невчасний гість. З запізненням зустрів тебе твій вік. А ти прийшов зарання, і, доростаючи, лиш серцем покривив. І чим ти став? І чим ти можеш стати? …хіба ти не один? не сам один? не сам як перст? як вишнє нарікання? протистояння — завжди заважке. В нім спарено зненависть і кохання. О що то — єдність душ? Нестерпний простір, заломлений, мов горло, у віки. Але — ти не жахайся. Спи спокійно. Синок крізь сон скидається. 1 спи спокійно. Чистота твого чола така потрібна в пів на третю ранку.