Облога Бушi (Iсторична повiсть з часiв Хмельниччини0
- Автор: Старицкий Михаил Петрович
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Облога Бушi (Iсторична повiсть з часiв Хмельниччини0». Краткое содержание книги:
У роки навчання у Полтавській гімназії Старицький залишився круглим сиротою (1852 р.), і відтоді турботи про його виховання взяв на себе двоюрідний брат його матері — В.Р. Лисенко, батько М.В. Лисенка. Разом з М. Лисенком — майбутнім видатним композитором — Старицький часто гостював у родичів, де співали російські та українські народні пісні, думи, читали заборонені вірші Т. Шевченка. Старицький не тільки прилучився до музичної культури, а й мав змогу ознайомитися з вітчизняною і зарубіжною літературою. На цей же час припадає і захоплення Старицького театром; «Наталку Полтавку», «Москаля-чарівника», «Сватання на Гончарівці», що ставилися аматорським гуртком, він і під кінець життя згадував як найкраще з усього ним баченого.
На час навчання в Харківському (1858–1859 роки) і Київському (з 1860 р.) університетах М. Старицький і М. Лисенко були вже добре обізнані з сучасною російською та українською літературою. До цього періоду належать перші оригінальні вірші та переклади Старицького українською мовою творів Крилова, Пушкіна, Лєрмонтова, Огарьова, Міцкевича, Байрона, Гейне, а також перші спроби драматургічної творчості: лібретто опери «Гаркуша» за п'єсою О. Стороженка і сатиричної оперети «Андріяшіада». Разом з Лисенком він створює у Києві аматорський гурток, силами якого на вечорі пам'яті Шевченка в лютому 1864 року було показано «Наталку Полтавку».
З 1871 року Старицький веде велику громадсько-культурну роботу, організовує разом з Лисенком Товариство українських сценічних акторів, яке давало спектаклі за їх творами (особливим успіхом користувалася музична комедія «Різдвяна ніч» — лібретто Старицького за Гоголем, музика М. Лисенка).
Після повернення у 1881 році з-за кордону він видає перші свої поетичні збірки («З давнього зшитку. Пісні та думи»), п'єси «Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка», «Не судилось», переклад трагедії Шекспіра «Гамлет, принц Данський».
Значну частину літературної спадщини Старицького складають переробки, які формально цензурній забороні не підлягали. Малосценічні твори Я. Кухаренка «Чорноморський побут на Кубані» та І. Нечуя-Левицького «На Кожум'яках» він перетворив на динамічні комедії «Чорноморці» (1872 р.) і «За двома зайцями» (1883 р.) (до останньої тематично близький оригінальний водевіль Старицького «По-модньому», 1887 р.).
Інсценізація творів М. Гоголя («Тарас Бульба», 1880 р.; «Сорочинський ярмарок», 1883 р.), О. Шабельської («Ніч під Івана Купала», 1887 р.), І. Крашевського («Циганка Аза», 1888 р.), Е. Ожешко («Зимовий вечір», 1888 р.), обробка п'єси Панаса Мирного «Перемудрив» (комедія «Крути, та не перекручуй», 1886 р.), були не механічним пристосуванням їх до сценічних вимог, а творчим переосмисленням. Інколи із запозиченого сюжету виростає цілком оригінальний твір, як, наприклад, драма «Юрко Довбиш» (1888 р.), створена за романом К.Е. Францоза «Боротьба за право». Питання про межі втручання у першоджерело та про авторське право драматурга поставало перед Старицьким і тоді, коли він на основі народних легенд про Марусю Чурай і думи про Марусю Богуславку творив драму «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці» (1887 р.), трагедію «Маруся Богуславка» (1897 р.).
Серед переробок були й лібретто опер «Тарас Бульба», «Утоплена» та ін.; слід, отже, відзначити плідність зусиль Старицького, який разом з Лисенком сприяв подальшому розвитку української національної опери.
1883 по 1885 рік М. Старицький очолює і забезпечує матеріально першу об'єднану українську професійну трупу, створення якої було своєрідним підсумком багаторічних зусиль його в організації театральної справи на Україні. Вистави українського театру, в яких брали участь М. Заньковецька, М. Кропивницький, М. Садовський, П. Саксаганський та інші видатні актори, мали такий успіх, що були заборонені в Києві й усьому генерал-губернаторстві. Але трупа продовжувала працювати й виступала в Житомирі, Одесі, Ростові-на-Дону, Воронежі, Харкові, Кишиньові, інших місцях.
Після відокремлення трупи Кропивницького Старицький віддає багато сил роботі з творчою молоддю. В 1887–1888 роках трупа Старицького з успіхом виступає в Москві та Петербурзі, а згодом гастролює у містах Поволжя, у Вільно, Мінську, Тифлісі.
Розуміння зв'язку соціальних і національних проблем у визвольній боротьбі українського народу XVII ст. виявив письменник у сповнених трагедійного пафосу, позначених рисами епічності п'єсах «Тарас Бульба» (1881 р.), «Богдан Хмельницький» (1887 р.) (безперечно, пов'язаній із його ж романом-трилогією з часів Хмельниччини) та «Оборона Буші» (1899 р.).
У п'єсах Старицького на сучасну тематику — «Зимовий вечір», «Розбите серце» (1891 р.), «У темряві» (1892 р.), «Талан» (1893 р.), «Крест жизни» (1901 р.), — різних за поетикою, позитивним героєм виступає людина, яка бореться проти соціальної несправедливості, за людську гідність, захищає в міру своїх можливостей слабшого.
Письменник також тяжіє до драми ідей ібсенівського типу. Своєрідними розвідками в цьому напрямі були його п'єси «Остання ніч» (1899 р.) і «Крест жизни».
Своє розуміння ролі й завдань театру в житті суспільства Старицький висловив у доповіді на Першому всеросійському з'їзді сценічних діячів (15 березня 1897 р.). Він звернувся до з'їзду з проханням допомогти українському театрові позбутися адміністративних і цензурних утисків. Назвавши цей виступ сміливим і патріотичним, Іван Франко вказав, що завдяки йому з'їзд прийняв ухвалу й заходи, наслідком яких були «значні пільги для театру, в тім числі й для українського, в Росії».
Почавши писати п'єси з необхідності, М. Старицький досяг у них високої майстерності і став одним із найвидатніших вітчизняних драматургів; разом з іншими корифеями він надав цьому родові літератури вагомого значення у культурному процесі.
— Братiє i друзi мої, хреста цього оборонцi, на нем же розп'яхся за грiхи нашi син чоловiчеський, мужайтеся духом, iбо наступає година нужденна, i возлюбивий пас страстотерпець покликав вас стати твердо i купно до останнього подиху за хрест цей i за матiр Україну. Ворог цiлими хмарищами оточив наше убiжище, що донинi крилося богом, i вже погрожа нам вигуком смертодайним. Поклоняющийся хресту господньому брат покликав до помочi бузувiра, аби в спiлцi з ним повалить пiд ноги нечистi святиню… Не даймо ж ми на знущання нi хреста, нi жiнок, нi сестер, нi дiтей, а ляжмо кiстками за нашу правду i за нашу вiру!
— Ляжемо, панотче, голови положимо! — перенiсся вiдклик по церквi й розлiгся на цвинтарi.
— Хай пiдкрепить же вашi душi i мишцi правиця господня, хай криє вас вiд стрiл i напастей покров пресвятої богородицi, заступницi нашої перед престолом Всевишнього! — велебно прорiк панотець i благословив хрестом тричi весь люд.
Усi почали до хреста прикладатись; спочатку пiдходила старшина, потiм — значне козацтво, за ними простi козаки й сiрома, а нарештi вже матерi, жони i сестри. Все те чинилося богобiйно, порядно, без зам'ятнi й хапанини; панувало над усiм якесь враження надзвичайне, i кожен почував над собою вже помах смертi крила.
Коли всi перейшли до хреста, отець Василь вийшов з ним через вiдчиненi дверi на цвинтар; за панотцем рушила пiвча, а за нею значковi понесли хоругви й стяги, за якими вже посунули всi козаки. На дзвiницi ударили в усi дзвони; пiвча спiвала: "Отверзи очi твоя, боже наш, i внемли молящимся тобi". Процесiя обiйшла тричi круг церкви, потiм обiйшла мури в замчищу, зупиняючись край кожної башти; потiм отець Василь з пiвчею й старшиною дiстався на самий мур до бiйниць i звiдтiля, з високостi, окропив тричi i мiстечко Бушу, i пригород.
Козаки стояли пiд муром в бойовому шику, лавою. Рiзкий, пронизуватий вiтер трiпав прапори й стяги i гнав по млистому небу клочками пошарпанi хмари; з отця Василя зiрвало протягом його скуфiйку i понесло геть униз по днiстровськiй долинi, у хорунжого мало-мало не вирвало з рук хоругви i тiльки-но державної вломило. Всi були лиховiсним передчуттям похиленi.
Сонце, сiдаючи за гору по той бiк Днiстра, проглянуло з-поза хмар на хвилину i останнiм променем попрощалось з землею; вiн спалахнув жарким полум'ям на високiм хрестi i полинув, згасаючи, до високостей темрявих. Отець Василь ще раз окропив козакiв, ще раз на воїнство чесне поблагав благословення у господа i з причетом журно до церкви вернувся.
Коли зачинилися дверi церковнi i всi козаки й добровольцi зiбралися на невеличкiм плацу бiля цвинтаря, а жонота стала поштиво пiвколом геть осторонь, то сотник Михайло Завiстний зняв шапку перед своєю батавою i до неї обернувся тихою мовою:
— Панове, товаришi-громадо! Дозвольте до вас слово держати!
— Держи, держи, батьку, ми слухати тебе радi! — вiдповiли всi разом, уклонившися пану сотнику, та й насунули шапки набакир.
— До сеї пори у цiм затишку наших жiнок i сестер боронив господь вiд нещастя; але воля божа прийшла, i поклика вона нас i наших кревних цiлком постраждати за дiло велике, i постраждать до кiнця. Двадцять тисяч щонайкращого польського вiйська пiд гетьманством Потоцького й Лянцкоронського стоїть за пiвмилi; пан Яскульський — ' i пройда, i зух — вилазив по Бахчисараю та Царгороду, закупив башiв у султана та й приволiк сюди татарву — на грабежi наших дiбр, на гвалти й знущання над нашими сестрами i жiнками i святiй нашiй грецькiй вiрi на поглум, пригнав сорок тисяч невiрних поганцiв, i всi отi ворожi потуги накерував воєвода Чарнецький на нашу горстку нещасну, аби добуть свою спадщину — орлине Чарнецьких гнiздо.
— Так, так, — пiдмiцнив сивобородий дiдусь, — учора ми добули язика; се його непохибне жадання: сiсти знову в цьому гнiздi i розносити по околицях на хрещений люд жах.
— Ще б то не так, коли он геть надокола, мов вовчi зграї, розлiзлись загони татарськi, — додав хорунжий.
— Знати, наважились вони, — вiв далi сотник, — або перерiзати нас усiх до єдиного, або забрати, як бидло, живцем: нас — пiд червону таволгу, на неволю i каторгу до галер, а жiнок, i дочок, i сестер — на всесвiтнiй глум, на поругу… i се моя перша рiч.
— Не дамося собакам живцем! — покрикнула громада. — Хiба через наш труп переступлять поганцi!
— Не вiддавайте, братцi, дешево псам i козачого бiлого тiла, а вiзьмiть з наших напасникiв добру цiну, — прошамкав по-старечому сивий кобзар, обводячи незрячими очима юрбу.
— Дорого, дiду, заплатять! — зухвально покрикнув хорунжий, i юрба вiдповiла на те ухвальним гомоном. Катря гаряче пригорнула Орисю, а та тихо сказала:
— Добрий козак.
— Слухайте ж, панове, мою другу рiч, — знову почав сотник, i тиша запанувала. — Чотири днi тому вiд славного iашого полковника Богуна — продовж йому, господи, вiк — здiбрав я наказа, щоби ми, в разi нападу на нас сил ворожих, затримали їх тут в iпермицерiї наскiльки мога, аби тим дати пану полковнику час дiждатися пiдмоги у Барi. То як, на вашу думку, панове, чи надовго здолаємо ми затримати злочинцiв?
— А що ж, пане сотнику? — спитав середнього вiку, покарбований шрамами лицар, увесь голений, з самим лишень оселедцем, закрученим за єдине вухо зухвало. — А скiльки приходиться на козака тiєї поганi?
— Та голiв двiстi на християнську душу… — вiдповiв сотник.
— Гм! Не дуже багато! — зареготавсь оселедець. — Коли в добрий час та на добру руку, так наш брат порiшив би до обiдньої доби таку купу; ну, а щоб їм подолати одну душу козачу, то тра часу днiв зо три або й чотири — не менше… чи так, братцi?
— Так, так! — вiдiзвались деякi весело. — А такого убгати, як ти, то й тижня мало!
— Так, стало буть, панове, на тому й стоїмо, щоб затримати їх тут, та й квита, — по-моєму, хоч навiть на тиждень, а вмирати, братцi, козакам не диковина, — сказав сотник i надiв на голову високу смушеву шапку з червоним верхом i кутасом.
— Даймо, вставив старий козарлюга, — що настояще, по правдi сказати, умирати ще я не вмирав, а для того я и не можу сказати, що воно за диковина? Жартами шуткував з смертю не раз, а щоб зовсiм умерти, то ще не доводилось… Ну та це пусте — спробувати можна.
— Тим паче, додав сивий дiд, — що доведеться тiльки раз на вiку скуштувати того меду!
Всi засмiялися i якось весело пiдбадьорились.
— Так слухайте ж мого наказу, — єказав сотник, i все козацтво мовчки, покiрливо поздiймало шапки. — Всiми своїми потугами, наскiльки в нас є, ми засядемо в пригородi: там всякого припасу досхочу. З правого боку у нас непролазний ставок, з лiвого — невилазне провалля, а просто — добре окопище з гакiвницями та гарматами; вiдтiля нас i зубами не витягнуть: прохiд до валiв i вузький, i занадто довгий; їм розвернути своїх потуг буде нiде, а ми їх потроху i почнемо лущити та локшити… потiха вийде, та й годi!
— Так, пане сотнику, добре ти розумом кинув!
— Нащо й краще! — пiдмiцнили чупруни.
— Ну, а коли нас, по божому попуску, з тiєї позицiї виб'ють, то ми перейдемо у мiстечко, i тут хоча й труднiше нам вiдбиватися буде, проте ще днiв зо два чи зо три продержимось…
— Чого не продержатись? Продержимось! — пiдкреслив молодий хорунжий, що вже на новому держалнi здiймав хоругов.
— А щодо замка, то ми його лишимо на дiтей, на дiдiв та на жоноту, — провадив сотник. Доки ми будемо кришить ворогiв, то й вони допомагатимуть нам з високих бiйниць, а коли ми всi поснемо сном козацьким, то нашi сестри й подружжя продержать ще замок днiв з пару, бо вiн i сам по собi недосяжен. А коли нарештi увiрветься всередину ворог, то вони зумiють не датись у руки живцем i не попустять наших святинь на поругу!
— Не дамося живцем! — покрикнула грiзно жонота.
— Зумiємо вмерти, — вiдказала вiдважно Орися, виступаючи наперед, — i святинi нашої в руки поганцiв не кинемо!!
— Батькова дочка! — зауважив кобзар.
— Ну, попрощайтеся хто з ким хутко, по-козацьки, i гайда у пригород, в шанцi: того й гляди, що голомозi захочуть нас навiдати.
Юрба заколивалась; намiтки помiщалися з шапками, хустки i стрiчки — з шликами; стихло все, i тiльки вчувались то поцiлунки гарячi, то обiйми мiцнi, то зiтхання; але жоден стогiн, жодне ридання не вразило завзятцiв, i хiба-но крадькома на чиїх-не-чиїх чорних молодих та яскравих очах набiгла була сльоза неслухняна, та й та зронилася безгучно на землю…