Соло бунтівного полковника. Вершина

1

Теплого вересневого дня першого року нового тисячоліття селом Вороньки, що за три десятки кілометрів від Києва, одна за одною на великій швидкості промчали круті іномарки.

Велике українське село, жителі якого звикли спостерігати за тим, як тихими літніми вечорами правічне сонце сідає за очерети мальовничих заводей Дніпра, нині позбавлене цього чудового видовища. Бо на околиці села, за яку завжди й ховалася розплавлена куля, наче казкові палаци, виросли височезні будинки, огороджені гранітними мурами, оторочені металевими піками й різними мистецьки зробленими кованими візерунками.

Біля одного з них кавалькада з «Мерседесів», ВМW, «Лексусів» і «Ауді» зупинилася. У відчинені ворота в’їхали по черзі спочатку чорний «Мерс» хазяїна Донбасу Віктора Романовича Клютова, а потім уже респектабельні й статечні авто інших поважних людей.

На подвір’я — просторе, чудово оформлене чорною бруківкою впереміш із газонами з густою охайно стриженою травою — зустрічати гостей вийшов сам хазяїн палацу. Микола Якович Назаров, у недалекому минулому віце-прем’єр, а нині простий народний депутат, кожному, хто вилазив з автомобіля й підходив до нього, дружньо тиснув руку, обіймав, говорив кілька слів і запрошував до будинку.

У великій залі, де зібралися гості, стояло кілька столів, зсунутих один до одного так, що утворилося півколо. Присутніх розсадили по один бік загального столу: кожен із них міг одночасно бачити всіх і в разі потреби вільно спілкуватися. У центрі — Віктор Клютов, Микола Назаров та нафтогазовий магнат Юрій Володимирович Бойченко. Решта гостей, яких налічувалося з десяток, розмістилася довільно, або, точніше, за інтересами. І хоча багатьом із присутніх, які не бачилися давненько, було про що поговорити, усі мовчки чекали. Бо знали — зібрали їх сьогодні не лише посидіти за багатим столом і погомоніти. Тут і зараз вирішуватиметься щось серйозне і таке, чого відкладати в довгу шухляду аж ніяк не можна.

— Дорогі гості, - Микола Якович Назаров, шістдесятилітній сухорлявий чоловік, підвівся, — знаю, що дехто з вас подолав не одну сотню кілометрів, доки добрався сюди. Та й узагалі — уже час вечеряти. Усе це ми в обов’язковому порядку зробимо: і по чарці вип’ємо, і гарно закусимо. Але нині справа вимагає тверезого розуму й доброї пам’яті. — Назаров обвів присутніх цупким поглядом, наче ще раз хотів пересвідчитися в тому, чи всі з них гідні почути те, що нині має тут прозвучати. — Говоритиме всіма нами глибоко шанований Віктор Романович Клютов.