Міцний кулак туарегів
- Автор: Вавра Ярослав Раймунд
- Год: 1966
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Ганна Пашко
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Міцний кулак туарегів». Краткое содержание книги:
Історія про Бен Манзура, жорстокого шейха[1] уаргельської Шаанби, який підступно позбавив життя славетного царя ахаггарських туарегів, і про швидку помсту за той злочин належить до найтиповіших воєнних історій Сахари дев'ятнадцятого століття. Події, про які я вам розповідатиму, мають історичну основу. Коли тридцять сьомого року я відвідав Уарглу й дивовижну мзабську республіку «Семи святих міст», старі шейхи розповіли мені про ці події багато цікавого. Про дещо, на мою думку варте вашої увага, я розповідаю в цій книжці, перевіривши наперед оповідки шейхів у генерала Домаза, який теж не забув про похід ахаггарців на Уарглу. Та й давні літописи хариджитів[2], з якими я ознайомився під час моєї третьої подорожі 1947 року, відкрили мені чимало таємниць сивої давнини.
Отже, я розповім вам про Сахару і її мешканців — моїх друзів на далекому спекотливому півдні. Хто з вас читатиме про цю безмежну пустелю, про те, яка вона є, той пересвідчиться, що Сахара — аж надто цікава, без будь-яких вигадок цікава і в далекому минулому, і нині.
Я. Р. В.
Та людина вже не мала приборканого небесного вогню перед халупою… І звірі зрозуміли: скоїлося лихо!
— О-о-о-о! У-у-у-у! — заревіли вони в чорних-чорних лісах. Заревіли у чорних саванах, де тепер не було видно навіть високої трави, не те що дощової ями.
І хоробрі чоловіки від того відчайдушного ревіння затремтіли у темній темряві й почали безпорадно гукати один одному:
— Що нам робити, щоб сонечко знову зійшло?!
— Що роби-ити?! — билося об пороги халуп страшне запитання.
Аж тут — слухай тепер, синку, уважно — якийсь звір із тієї темряви промовив до чоловіків:
— А ви випустіть на волю білого, як хмарка, барана. Я старий-старий — старіший навіть від оцих дерев, яких тепер не видно, хоч поміж ними треба продиратися цілий рік, щоб вийти на той бік лісу. І хоч я он який старий, а зроду не бачив такого білого барана, якого ви отоді, надвечір, схопили, о чоловіки!
Ох, синку! Застогнала тут тяжко темрява, і ніхто ніколи не дізнається, що то за звір так щиро радив, хоч і сам до ладу не знав, що ж то за білий-білий баран.
Але наші чоловіки по чотирьох днях, що були темніші за горобину ніч, не дуже-то журилися тим, хто їм те радить, бо ж самі собі не могли дати ради.
Тож пішли гауса до загінки, відчинили ворота, й старий ватаг уклонився:
— Здається, ми помилилися, Арра-Арро, коли схопили тебе й замкнули разом з вівцями. Іди собі, якщо хочеш, куди заманеться. Якщо ж доля колись заведе тебе до розгніваного сонця, перекажи йому, що ані люди, ані звірі, ані дерева, ані трави не хотіли добре сонце розгнівити!
Так сказав ватаг Пивному білому-білому баранові, і справді — баран по тих словах вийшов із загінки й побіг прямісінько на схід…
Тільки-но він туди добіг, зірки пішли спати у свої спочивальні, а за останньою зорею, яка провіщає ранок, уперше за чотири дні почало світати. Коли ж благословилося на світ, то, наче нічого й не сталося, з кущів та квітучих трав усміхнулося сонце.
Потім, як завжди, день став днем, а ніч — ніччю, і люди часто бачили, як той білий баран, коли сонце вже лягало спати, біг на схід у місячному світлі або в мерехтливому сяйві зірок. Та ніхто вже його^не чіпав. А коли б хто й хотів зачепити, то кожен звір, що помітив би це, попередив би криком несвідомого.
Від тих давніх часів люди племені гауса вірять, що сонце по заході обертається на білого, як хмарка, барана. І тому гауса, мовою яких баран зветься Арра-Арра, називають відтоді блискавку — Арра-ді, тобто баранова стріла; камінь, скинений блискавкою, — Арра-дунг, а бога громів — Аку-Арра. Так само їх звуть і в Нупе.
1
ЧОРНИЙ КАРЕМБУ
а нашим календарем сьогодні 15 березня 1841 року.
Його звуть Карембу. Він гауса. І йому вже чотирнадцятий рік.
Цей милий Карембу, страшенно схвильований, стежить за трищогловим череватим вітрильником — справжнім кораблем. Послухайте, чого це Карембу такий схвильований.
Велетенська «плавна комора» ось уже восьмий день не може підійти до гавані, бо сильний вітер не вщухає ні на мить і не дає незграбному вантажному кораблеві пропливти до затоки.
Незабаром настане весняне рівнодення, й хвилі з кожним днем здіймаються вище й вище. Ані миті спокою, ані хвилини перепочинку. З північного заходу сюди, до африканського порту Тріполі-ель-Акса, ринуть хвилі, закривають вузький прохід до рейду і, здається, от-от хряснуть череватим вітрильником об низькі скелясті береги…
Проте вчора бородатий капітан корабля наважився просигналити з рей тим, хто чекав на березі його ячменю, мов манни з неба:
— Зранку пропливу, хоч би що!..
І таки проплив! Став біля стерна й так провів корабель з приспущеними вітрилами, що малий чорний Карембу тільки очі вирячив. Оббиті міддю борти вітрильника мало не торкалися гранітних брил дамби…
Ото відвага! Важкі хвилі люто штовхали корму — велетенський корабель летів, немов стріла, пущена вапненою тятивою. Коли взяти трошечки ліворуч або праворуч, корабель розіб'ється на сто — ні, не на сто! — на п'ятсот брусів і на тисячу дощок!
Усе це бачив Карембу, він просто не міг не прибігти сюди й не подивитись, хоч бігти довелося кілька миль, аж із самого центру портового міста Тріполі, яке лежить у глибині широкої затоки за смугою світла та прозорим блакитним плесом цього ставка, вихопленого дамбами й хвилерізами із сум'яття, що вирує, може, за двісті сажнів звідси.