Балакучий згорток

— Нічого собі, жарка робота! — промовив Пітер.

— Угу, — погодився Саймон. — Я просто плавлюся.

— Здається, ми вже далеченько запливли, — поспішила підтримати хлопців Пенелопа. — Все-таки це ваш перший день тут, та ще й за такої спеки. Може, нам би десь тут зупинитися перепочити?

Саймон зиркнув через плече. За кількасот ярдів від них над водою виступала довга полога піщана коса, утворюючи невеличку бухту.

— Ну, як вона вам? — запитав він. — Може, тут, на косі, й пристанемо?

Вони зайшли на веслах у бухточку, кинули якір на мілині, потім встановили парасолю (латка тіні від неї була завбільшки з добрячий гриб), а Пенелопа відкоркувала три пляшки лимонаду.

Вдячні навіть за той клаптик затінку, діти полягали під парасолею і пожадливо дудлили лимонад. Запаморочені спекою, знесилені веслуванням хлопчаки поснули, поклавши руки під голови. Пенелопа зробила останній ковток, трохи подрімала і вирішила піднятися на піщану дюну — поглянути, що там, на тому боці. Пісок аж пашів на сонці й ступати по ньому було важко, але дівчинка дісталася-таки до вершечка дюни і побачила, що пляж простягається далеко, ген до обрію — так їй здалося, — але вдалині від спеки здіймалося марево, і виразно розгледіти що-небудь було ніяк. Дівчинка вже збиралася повертатися назад, під гостинний затінок парасолі, аж раптом щось привернуло її увагу.

Спершу їй здалося, що це уламок дерева, але воно було надто грубе й зовсім без гілок. Невідомий предмет легенько погойдувався на хвилях від подуву лагідного бризу, поступово наближуючись до берега — там, унизу, якраз у Пенелопи під ногами — аж дівчинка розгледіла у ньому великий брунатний паперовий згорток, перев’язаний пурпуровою шворкою. Він прибився до берега, і щойно дівчинка зібралася спуститися з дюни і роздивитися його зблизька — пакунок заговорив.