Помилка

— Поле! — погукала я печальним, майже похоронним тоном. — Поле!

Якби Пол був бабієм, я, скоріше за все, викреслила б зі своєї свідомості той недавній неприємний епізод як щось неминуче й тому не варте особливої уваги. Усі ми з віком стаємо дорослішими, цинічнішими… Зрештою, медовий місяць коли-небудь, та закінчується. Однак у нас із Полом усе було по-іншому!

Ми з ним являли собою одну з тих сентиментальних закоханих парочок, що часто дратують оточення виявами своїх почуттів. Більше того, ми були не просто закоханими, ми ще й були найкращими друзями — водою не розлити. Задушевними однодумцями з ментальністю Ромео та Джульєтти, готовими все життя прожити разом і померти водночас. Ми з Полом кохали одне одного до нестями та шаленства. І це не вибіркові спогади. Саме так воно й було — завжди.

Ми познайомилися, коли були першокурсниками правничого факультету Фордгемського університету. Ми навчалися на одному потоці й належали до однієї соціальної групи, але ніколи до пуття не розмовляли. Я помітила Пола через його надзвичайну привабливість. Він був на кілька років старшим за більшість із нас, трохи серйознішим і трохи стараннішим. Тому я навіть спочатку не повірила, дізнавшись, що він погодився гайнути з нашою компашкою до Канкуна, що в Мексиці, на весняні канікули.

Увечері перед відльотом додому в мене була сварка й бійка з моїм хлопцем; ударившись об скляні двері готелю, я розбила їх і порізала руку. Поки мій кавалер безпомічно озирався й повторював: «Що ж робити, що ж робити?», — біля мене несподівано виріс Пол і, мовити б, узяв ситуацію під контроль.

Він повіз мене до лікарні й залишився коло мого ліжка. І це тоді, коли решта наших приятелів першим же рейсом хутенько змилася додому, щоб не спізнитися на заняття.

Щойно Пол з'явився у дверях моєї палати в мексиканській лікарні, несучи в руках сніданок — молочний коктейль та газети на закуску, я відразу ж збагнула, який гарний хлопець він був: синьоокий, із фантастично привабливими ямочками на щоках та просто вбивчою посмішкою.

Ці ямочки та коктейль із газетами вразили мене прямісінько в серце.

Чому ж ми докотилися до нинішнього стану? Не знаю. Не можу сказати напевне. Мабуть, ми потрапили в ту рутинну колію, до якої неминуче потрапляють більшість сучасних подружніх пар. Занурившись по вуха у свою нелегку роботу, надміру переймаючись питаннями нашої кар'єри, ми, вочевидь, настільки зациклилися на вдоволенні своїх індивідуальних потреб і забаганок, що забули про один дуже важливий факт: ми — сім'я і, перш за все, маємо допомагати одне одному.

Я поки що не стала сваритися з Полом через оту білявку, з якою бачила його на Мангеттені. Мабуть, тому, що не була ще готова до відвертої розмови з ним, не готова раз і назавжди розібратися з нашими стосунками. До того ж я не була цілком упевненою, що він закрутив роман. А може, боялася, що відверта розмова стане початком кінця нашого подружжя. Колись Пол кохав мене; я точно знаю, що кохав. І я теж колись кохала його кожною часточкою свого єства.