Терези
- Автор: Хома Анна
- Язык: украинский
- Год: Клуб семейного досуга
- ISBN: 9786171261617
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Терези». Краткое содержание книги:
Студент п’ятого курсу медуніверситету Максим приходить працевлаштовуватися на фармацевтичну фірму «Конвалія» і дізнається, що вранці на складі знайшли повішеним керівника зміни Олексія, його колишнього найкращого друга. Максим не вірить у самогубство Олексія й починає власне розслідування, не підозрюючи, до яких моторошних відкриттів воно приведе.
Яка таємниця пов’язує цих людей? Чому Максим панічно боїться лісу і від кого тікає у снах Олеся
Міцно-міцно замружилась. А тоді поволі розплющила очі.
Мара зникла.
Годинник звично показував звичний час.
19:05.
Різко видихнула. Пригладила косу. Перевела погляд на тумбочку.
Отже, цілих дві години вона сидить перед таблетками і намагається переконати себе, що все не так погано, як є насправді. І, звісно, собі не вірить.
Вириває з рук феї чарівну паличку, схожу на шампур, і розносить невдалу казку на цурпалки…
…Уперше Олеся Верхолаз стикнулася з фармацевтичною продукцією, коли в два з половиною рочки з’їла п’ять таблеток валеріани. Вони були такі гарненькі, жовтенькі і так мило лягали в її долоньку!
Мама з татом не поділили її захоплення, коли вона з радісним виглядом і словами ням-ням принесла їм напівпорожній блістер. Питається, і чому вони не годували її цим раніше?..
Удруге світ фармації полонив її в десять років. Тоді вона проходила повз стару державну аптеку з вікнами в металевих рамах і важкими подвійними скляними дверима, які не піддавалися натиску її руки. До цієї аптеки практично ніхто не ходив, і там завжди було тихо і загадково, як буває у музеях.
Двері цієї аптеки в той задушливий день були відчинені і підперті цеглиною. Олеся обережно заглянула досередини, нікого там не побачила, увійшла і… потонула в атмосфері музею, експонати якого дивилися на неї з вітрин і поличок, підморгуючи етикетками і зваблюючи таємничими написами. Аж незчулася, як тьотя в білому халаті вийшла через дверцята перегородки і стала за нею, грізно схрестивши руки на грудях.
– А ти чого тут шукаєш?
– Хліб, – перелякано відповіла Олеся, показуючи гроші, які мама дала їй на хліб.
– Тут?! – здивувалася тьотя і за хвилю розсміялася: – Ну заходь, подивимося, де тут можна знайти хліб!
Провізор, провівши їй екскурсію своїм аптечним царством, здавалося, назавжди посіяла в її серці радість від спілкування з медикаментами.
Відтоді всім, хто хотів знати, а також і тим, хто не дуже цікавився, Олеся заявляла, що хоче бути аптекаркою. Збирала пляшечки, слоїчки і баночки усіх розмірів і ґатунків, наливала в них чай, молоко і пиво (останнє позичала для такої справи у тата) та шикувала усі на підвіконні, запрошуючи домашніх зайти до її аптеки і неодмінно щось придбати.
А старший на чотири роки двоюрідний брат, відвідавши її «аптеку», урочисто пообіцяв після закінчення школи вступити на фармацевтичний факультет. «Буду торувати тобі шлях!» – сказав він їй і згодом здійснив-таки свою обіцянку.
Ще рік тому Олеся будувала грандіозні плани на майбутнє, і в цих її планах обов’язковими були вища фармацевтична освіта і кохання на все життя…
Зараз ніщо з цього її не цікавить.
Так, вона закінчила медичний коледж за спеціальністю «фармація» і працює у фармацевтичній фірмі на нудній паперовій роботі – і нічого більше. Інколи дівчина загадується: а куди ж поділася та її радість?
І сама ж відповідає собі: мабуть, туди ж, куди й любов…
Олеся міцніше охопила себе руками за плечі, не зводячи очей з таблеток, які вона витягла дві години тому з картонної пачки на тумбочку. Всі, що залишилися. Всі дев’ять.
Вона б не повірила, якби хтось рік тому сказав їй, що вона не зможе впоратися із бажанням знову і знову сягнути по цей препарат, щоб приборкати своїх драконів, які вимагали щоразу нової дози, аби на якийсь час переконати її, що вона з ними впоралася. Та насправді вони просто засинали на кілька годин, щоб, прокинувшись, знову змушувати її сягнути по цей препарат і… це можна було б продовжувати до безконечності.
Але сьогодні вона вирішила покласти край цій безконечності. Раз і назавжди. Треба тільки наважитися.
Треба тільки дістатися станції.
Таблетки називалися відповідно – гіпноген, містили у своєму складі золпідему тартрату 10 міліграм, який був снодійним засобом третьої генерації. Інструкцію до цього препарату дівчина знала напам’ять. Також Олеся чудово знала, що вживати будь-яке снодійне, навіть хваленої третьої генерації, категорично не можна довше чотирьох тижнів. Що це спричиняє психологічну залежність і погіршення загального стану. Що всі побічні ефекти можна анулювати, припинивши вживання препарату, а вона знову і знову купує його. Добре, що є можливість дістати рецепт.
Добре, що до станції недалеко.
Звісно, Олеся пробувала кинути цю справу не раз і не два. Але минав час і безсоння доводило її до того, що вона засинала вдень за робочим столом, у транспорті чи перед телевізором, а вночі крутилася з боку на бік, не в змозі заснути до ранку. І так день у день.