Бесплатная библиотека
Читайте книгу на сайте или телефоне
READ-E-BOOK » Современная русская и зарубежная проза » Таємниче полум'я цариці Лоани
Таємниче полум'я цариці Лоани - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com

Таємниче полум'я цариці Лоани

Электронная книга - «Таємниче полум'я цариці Лоани». Краткое содержание книги:

«Людей нагородили пам’яттю як тимчасовим напівзасобом, затичкою, бо для них час спливає дуже стрімко і що минуло — те минуло без вороття. А я мав привілею смакувати все з самого початку...» — так каже про себе Джамбатиста Бодоні на прізвисько Ямбо, шістдесятирічній букініст з Мілана. Він утрачає пам’ять після інсульту, не може згадати свою родину, минуле і навіть власне ім’я, та при цьому пам’ятає все, що колись читав. Щоб знайти втрачене минуле, Ямбо їде до маєтку, де проминуло його дитинство. Він шукає себе самого серед старих газет та книг, дитячих журналів та коміксів, та йому не вдається повернути спогади. Ямбо вже готовий припинити пошуки, та тут він знаходить... Але не будемо розкривати всіх таємниць, читач має розкрити їх сам, дійти до кінця, як, урешті-решт, дійшов до кінця Ямбо...
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 ... 97
Перейти на страницу:

Осьдечки я завагався. Ім’я крутилося мені на язиці. За мить я якнайпереконливіше відповів:

— Моє ім’я — Артур Ґордон Пім.

— Ні, вас не так кличуть.

— Звісно, Ґордоном Пімом звали когось іншого. Він пішов геть і більше не повернувся.

Я силкувався дійти згоди з лікарем.

— Кличте мене... Ізмаїлом?[23]

— Ні, вас звуть не Ізмаїл. Ну ж бо, напружтеся.

Однісіньке слівце. Наче в’їхати в стіну. Згадати Евкліда чи Ізмаїла мені було так само легко, як сказати «котилася торба з великого горба, а в тій торбі...» Але вимовити власне ім’я було все одно, що обернутися назад і — отакої, перед очима — стіна. Але ні, не стіна, намагався пояснити я лікареві:

— Жодних виразних завад, але щось подібне до блукання в тумані.

— Розкажіть, у якому тумані? — спитав.

У мжичці, кілким пагорбом здіймається туман, під повівом містралю біліє шумуючи море...[24] В якому тумані?

— Не збивайте мене з пантелику, я звичайнісінький лікар. Крім того, за вікном квітень, тож я не можу вам показати туман. Сьогодні 25 квітня.

Квітень — найлютіший місяць.

— Я не надто начитаний, та, гадаю, це цитата. До слова, можна було б ще додати, що сьогодні День визволення[25]. Знаєте, який нині рік?

— Безперечно, Америку вже відкрили...

— Не пригадаєте якоїсь дати до... до того, як ви прийшли до тями?

— Будь-яку? Тисяча дев’ятсот сорок п’ятий рік — закінчення Другої світової війни.

— Далеченько. Ні, наразі 25 квітня 1991 року. Якщо не помиляюся, ви народилися 1931-го, тож вам уже майже шістдесят.

— П’ятдесят дев’ять з половиною, якщо точно.

— Щодо математичних здібностей — усе просто фантастично. Бачите, з вами трапився, як би то мовити, нещасний випадок. Але, вітаю, ви лишилися на цьому світі. Та, очевидно, дещо таки вийшло з ладу. Така собі легка ретроградна амнезія. Не переймайтеся, зазвичай такі явища довго не тривають. Якщо ваша ласка, дайте відповідь ще на кілька питань. Ви одружений?

— Це я вас мушу питати.

— Так, одружений з однією надзвичайно привітною пані на ім’я Паола. Вона ходила за вами вдень і вночі, і лишень учора я змусив її піти додому, інакше вона б упала замертво. Зараз, коли ви прокинулися, я покличу її, але спочатку маю її підготувати. А наразі треба зробити ще кілька тестів.

— А якщо я сплутаю її з капелюхом?

— Як це?

— Якось чоловік сплутав дружину з капелюхом[26].

— А, у книжці Сакса. Відомий випадок. Бачу, ви продвинутий читач. Та це не про вас, інакше ви б уже вважали мене пічкою. Може, ви не впізнаєте її, але з капелюхом не сплутаєте. Повернімося до вашої особи. Вас звати Джамбатіста Бодоні[27]. Це вам щось нагадує?

Наразі моя пам’ять ширяла, наче планер, поміж гір і долин до неозорого обрію.

— Джамбатіста Бодоні був відомим друкарем. Та я достеменно знаю, що це не я. Таким же штабом я міг бути Наполеоном, і це було б все одно, що Бодоні.

— А чому ви згадали Наполеона?

— Бо Бодоні жив у часи Наполеона, ну, приблизно. Наполеон Бонапарт народився на Корсиці, став Першим консулом, взяв шлюб із Жозефіною, став імператором, захопив пів-Європи, зазнав поразки під Ватерлоо, віддав Богові душу 5 травня 1821 року на острові Святої Єлени, він стояв, немов непорушний, зітхнувши у передсмертний час[28].

— Мабуть, мені слід прийти до вас, прихопивши енциклопедію, та якщо мене не зраджує пам’ять, якраз вона ж бо у вас виняткова. Одначе ви пам’ятаєте все, окрім себе самого.

— Це небезпечно?

— Відверто кажучи, не надто добре. Але ви не перший, з ким трапляється щось подібне. Будемо вас виплутувати.

Лікар попрохав підняти праву руку і торкнутися кінчика носа. Я чудово тямив, що таке «праворуч» і «ніс». Точнісінько в яблучко. Але відчуття було геть нове. Коли торкаєшся пальцем носа, відчуття таке, що маєш очі на вказівному пальці й дивишся у власне обличчя. Ніс у мене є. Гратароло стукнув мене чимось на кшталт молоточка по коліну, а потім то там, то тут по ногах і ступнях. Лікарі перевіряють рефлекси. Здається, рефлекси були такими, як треба. Врешті, я став почуватися виснаженим і, мабуть, знову задрімав.

Я прокинувся на місці і пробурмотів, що почуваюся ніби на космічному кораблі, як у фільмах (Ґратароло спитав, у яких, я сказав, що в усіх підряд, а потім згадав «Стар Трек»). Вони робили незрозумілі мені речі приладами, яких я ніколи не бачив. Гадаю, вони заглядали мені в голову, на що я радо погоджувався, але, заколиханий легеньким шумовинням, час від часу засинав знову.

Пізніше (чи то наступної днини?), коли знову прийшов Ґратароло, я саме досліджував ліжко. Мацав простирадла, м’якенькі, гладесенькі, приємні на дотик; а ось ковдра була не такою приємною, бо ледь поколювала пучки на пальцях. Я обертався і бив рукою по подушці, насолоджуючись тим, як вона прогинається всередину. Я робив «шльоп-шльоп» і мав з того надзвичайну втіху. Лікар спитав, чи я спромігся встати з ліжка. З сестриччиною поміччю я встав і, попри те, що у мене голова йшла обертом, стояв на власних ногах. Відчуваючи, як ноги тиснуть на долівку, а очі зведені в небо. Отак воно, стояти на ногах, утримуючи рівновагу. Наче на натягненій нитці. Міцно стояти. Мов русалонька...

— Молодець, тепер спробуйте дійти до лазнички і почистити зуби. Там має бути зубна щітка вашої дружини.

Я відповів, що ніколи не чищу зуби чужими щітками, але лікар зауважив, що дружина — то не чужинка. У ванній я побачив свою мармизу в люстерку. Принаймні я можу бути достатньо впевненим, що це я, бо ж, здається, дзеркало відображає те, що перед ним стоїть. Бліде, змарніле обличчя, довжелезна борода й отакезні синці під очима. Та гаразд, гадки не маю, хто я такий, але, як видається, справжнісіньке чудовисько. Не хотів би я зустріти себе на незалюдненій вулиці посеред ночі. Містер Гайд. Я зауважив дві речі. Одна з них, безсумнівно, паста, а інша — щітка. Треба спочатку взятися за тюбик і вичавити трішки пасти. Дивовижне, доладне відчуття, треба робити так якомога частіше, але якоїсь миті треба зупинитися. Спочатку та біла паста чпокає, як мильна бульбашка, а потім виповзає до краплі, як le serpent que danse[29]. Ні, досить чавити пасту, бо вийде так, як у Брольо із сиром страккіно. Хто такий Брольо?

Паста пречудово пахне. «Чудово», — мовив герцог. Це веллеризм[30]. Отже, із запахами так і є: щось приємне для твого язика і піднебіння, але, звісно, відчуваємо ми запахи все ж таки язиком. Пахне м’ятою — у la hierbabuena, a las сіпсо de la tarde...[31] Я рішуче зробив те, що роблять усі в таких випадках — швидко і без зайвих роздумів. Спочатку почистив знизу вгору, потім зліва направо, а тоді увесь ряд. Кумедно відчувати, як щетина від щітки бігає поміж зубами, гадаю, відтепер і надалі я чиститиму зуби щодень. Це шалено приємно. Я й по язиці пройшовся щіткою. Перше відчуваєш щось на штиб мурашок, та, врешті, якщо тиснути не надто сильно, це приємно; і це було саме те, що треба, бо рот у мене був геть замурзаний. Тепер, як мені сказали, треба прополоскати. Наллявши у склянку води з-під крана, я набрав її до рота, весело зачудовуючись тому, як вона клекотить, а ще краще — якщо я закину голову назад і... побулькаю? Булькотіння — це добре. Я роздув щоки, а потім усе випустив. Виплюнув усе до краплі. Вшшшш... водоспадик. Губами можна виробляти все, що заманеться, вони надзвичайно слухняні. Озирнувшись, я зауважив, що Ґратароло спостерігав за мною, наче побачив на терні помаранчі, тож я спитав, чи я зробив усе, як годиться.

— Прекрасно, — відповів. Мої машинальні навички, пояснив він, на місці.

— Як видається, тут знаходиться майже нормальна людина, — зазначив я. — Звісно, якщо не зважати, що я можу бути зовсім не я.

вернуться

23

Кличте мене Ізмаїл. — Перший рядок роману Германа Мелвілла (1819—1891) «Мобі Дік».

вернуться

24

У мжичці, кілким пагорбом здіймається туман — рядок з вірша «Сан-Мартино», видатного італійського поета, лауреата Нобелівської премії з літератури 1907 року Джозуе Кардуччі (1835—1907).

вернуться

25

25 квітня 1943 року Беніто Муссоліні втік з Мілана у напрямку швейцарського кордону. Нині 25 квітня — державне свято в Італії.

вернуться

26

Натяк на книжку англійського нейропсихолога Олівера Сакса (нар. 1933 р.) «Людина, що сплутала дружину з капелюхом».

вернуться

27

Джамбатіста Бодоні (1740—1813) — відомий п’ємонтський видавець, друкар, гравер, автор великої кількості шрифтів. До речі, Умберто Еко теж уродженець П’ємонту. «Бодоні» — відомий в Італії друкарський шрифт.

вернуться

28

...він стояв, немов непорушний, зітхнувши у передсмертний час. — Перший рядок твору «П’яте травня» відомого італійського письменника й поета Алессандро Мандзоні (1785 — 1873), Що був написаний на смерть Наполеона.

вернуться

29

«Змія танцює» — вірш Шарля Бодлера.

вернуться

30

Веллеризм — термін, що походить із «Записок Піквікського клубу» Чарльза Діккенса. Персонаж роману Сем Веллер винайшов цю гру слів: у першій частині фрази висловлюється якась відверта банальність або жарт, а в другій додається посилання на якусь відому особу.

вернуться

31

...y la hierbabuena... — і м’ята (ісп.). — Натяк на вірш Федеріко Іарсія Лорки «Memento»: Cuando yo те muera, entre los naranjosy la hierbabuena — коли помру я між помаранчів й м’яти... a las сіпсо de la tarde... — о п’ятій пополудні (ісп.). — Перегук з твором того ж таки Лорки «Плач по Іґнасіо Санчесу Міхіахісу».

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 ... 97
Перейти на страницу:
0
Сюжет
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Атмосфера
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Главный герой
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Общее впечатление
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)