Таємниче полум'я цариці Лоани

Пізніше (чи то наступної днини?), коли знову прийшов Ґратароло, я саме досліджував ліжко. Мацав простирадла, м’якенькі, гладесенькі, приємні на дотик; а ось ковдра була не такою приємною, бо ледь поколювала пучки на пальцях. Я обертався і бив рукою по подушці, насолоджуючись тим, як вона прогинається всередину. Я робив «шльоп-шльоп» і мав з того надзвичайну втіху. Лікар спитав, чи я спромігся встати з ліжка. З сестриччиною поміччю я встав і, попри те, що у мене голова йшла обертом, стояв на власних ногах. Відчуваючи, як ноги тиснуть на долівку, а очі зведені в небо. Отак воно, стояти на ногах, утримуючи рівновагу. Наче на натягненій нитці. Міцно стояти. Мов русалонька...

— Молодець, тепер спробуйте дійти до лазнички і почистити зуби. Там має бути зубна щітка вашої дружини.

Я відповів, що ніколи не чищу зуби чужими щітками, але лікар зауважив, що дружина — то не чужинка. У ванній я побачив свою мармизу в люстерку. Принаймні я можу бути достатньо впевненим, що це я, бо ж, здається, дзеркало відображає те, що перед ним стоїть. Бліде, змарніле обличчя, довжелезна борода й отакезні синці під очима. Та гаразд, гадки не маю, хто я такий, але, як видається, справжнісіньке чудовисько. Не хотів би я зустріти себе на незалюдненій вулиці посеред ночі. Містер Гайд. Я зауважив дві речі. Одна з них, безсумнівно, паста, а інша — щітка. Треба спочатку взятися за тюбик і вичавити трішки пасти. Дивовижне, доладне відчуття, треба робити так якомога частіше, але якоїсь миті треба зупинитися. Спочатку та біла паста чпокає, як мильна бульбашка, а потім виповзає до краплі, як le serpent que danse[29]. Ні, досить чавити пасту, бо вийде так, як у Брольо із сиром страккіно. Хто такий Брольо?

Паста пречудово пахне. «Чудово», — мовив герцог. Це веллеризм[30]. Отже, із запахами так і є: щось приємне для твого язика і піднебіння, але, звісно, відчуваємо ми запахи все ж таки язиком. Пахне м’ятою — у la hierbabuena, a las сіпсо de la tarde...[31] Я рішуче зробив те, що роблять усі в таких випадках — швидко і без зайвих роздумів. Спочатку почистив знизу вгору, потім зліва направо, а тоді увесь ряд. Кумедно відчувати, як щетина від щітки бігає поміж зубами, гадаю, відтепер і надалі я чиститиму зуби щодень. Це шалено приємно. Я й по язиці пройшовся щіткою. Перше відчуваєш щось на штиб мурашок, та, врешті, якщо тиснути не надто сильно, це приємно; і це було саме те, що треба, бо рот у мене був геть замурзаний. Тепер, як мені сказали, треба прополоскати. Наллявши у склянку води з-під крана, я набрав її до рота, весело зачудовуючись тому, як вона клекотить, а ще краще — якщо я закину голову назад і... побулькаю? Булькотіння — це добре. Я роздув щоки, а потім усе випустив. Виплюнув усе до краплі. Вшшшш... водоспадик. Губами можна виробляти все, що заманеться, вони надзвичайно слухняні. Озирнувшись, я зауважив, що Ґратароло спостерігав за мною, наче побачив на терні помаранчі, тож я спитав, чи я зробив усе, як годиться.

— Прекрасно, — відповів. Мої машинальні навички, пояснив він, на місці.

— Як видається, тут знаходиться майже нормальна людина, — зазначив я. — Звісно, якщо не зважати, що я можу бути зовсім не я.