Юрій Щербак. Час тирана. Прозріння 2084 року (2014)

Але, схоже, поки що навіть високоградусний, найгарячіший тутешній патріотизм у таких настроях не помічений.

Щось зовсім іншого миготить у цьому стрімкому, чи не космічної швидкості переміщенні країни під назвою Україна з окраїни того новинарського космосу, що його давно вже годилося назвати — «світовою свідомістю», — у самісінький центр того «космосу»…

До того ж відразу згадується доволі недавній інформаційний гала-концерт того переміщення.

Переміщення десь із світового маргінесу, із традиційної тоді світової необізнаності довкола України, — у поле повсюдної тоді, скажімо так, «зацікавленості» нею.

…Із репліки однієї західної дами: «Звідки ви? Із Києва? А-а, пригадую — це десь під Чорнобилем…»

А по тому вже й Майдан-2004. На всіх телеканалах планети. Та ще й як українська ніби «телепрограма», телеалгоритм усіх подальших протестних наддійств цієї планети.

…І ось світова зіниця знову зупинилася на Україні. Тільки вже в режимі не лише платонічного співчуття-2004, а тим більше суто естетичної зацікавленості київською майданною екзотикою.

Щось воно вже зовсім іншого, року 2014-го…

А тепер відразу — ніби історіософський-історіографічний стоп-кадр цього року: це ж столітні роковини Першої світової. Незабутній 1914-й…

Всі «ми», себто вся наша тепер уже демографічно багатомільярдна людська сукупність, за своєю головною історичною метрикою — всі ми саме звідти. Із того Року-фатуму.

Навіть коли ми про це не здогадуємося. А напевне, особливо саме тоді, коли ми про це не здогадуємося…

Отож той рік, коли вся людська присутність на Землі, вся її людська сума, як кажуть наші сусіди, «в одночасье», відразу — постали в очевидній цілісності. Негативній, вимушеній. У лютому неувзаємненні всіх національних і державних величин одна з одною. Що постали у нещадному плетиві міріадів нещадно взаємозаперечних інтересів.

Усепланетний сеанс тодішніх колективних і неколективних егоїзмів! Державних. Станово-класових. Психологічних. Господарчих. І так далі.

Схоже, 1914-й — це не тільки повсюдне воєнне лихо. Це ще й очевидна антропологічна катастрофа. Гіперкриза, чи не найтяжча в усьому попередньому світовому часі. Були відкриті всі тодішні скриньки Пандори. Від різного роду ідеологічних пандемій, раніше не бачених і не очікуваних, до так само ще не бачених озброєнь.

Україна-1914, цілком, у всьому тоді такому строкатому своєму територіально-етнічному складі, ввійшла у безберегі моря-океани тієї Великої Кризи. В усі її шторми.

Ввійшла вона спочатку як жертва, як трагічна несамостійність, як об’єкт чужих намірів, розрахунків, інтересів, інтриг. Прапорець-позначка на демонічних генштабістських-геополітичних картах знавіснілих сусідів, своїх тоді ще могутніх хазяїв. Україна опинилася ніби посередині тих карт. Як їх головна там стратегічна мета і мітка. Як ресурс аграрний, індустріальний, демографічний. Як один із найдовших у світі мобілізаційних списків.

Ресурс чи реальний, чи лише очікувано-бажаний, але однаково залежний від чужої політичної і мілітарної волі. Простір, тоді ще без жодної краплі своєї суверенної волі.