Ностромо. Приморське сказання

— Chica[234]! — відказав Ностромо. — Я їй не освідчувався.

— То поквапся. Приходь завтра. Приходь і освідчись їй, щоб я трохи відпочила від її лайки і… можливо… хтозна…

— І щоб тобі дозволили слухати теревені твого Раміреса, га? Про це йдеться? Ти…

— Боже милостивий! Який ти навіжений, Джованні, — мовила вона, не поворухнувшись. — Хто такий Рамірес?.. Рамірес… Хто він? — повторювала вона, мов уві сні, а тим часом хмарну затоку заливала сутінь і темінь, лише на заході, над обрієм палала червона смуга, наче засув з розжареного заліза, що замикав вхід до темного, як печера, світу, де неперевершений капатас карґадорів ховав свою здобич — любов і багатство.

— Послухай, Джізелло, — проказав він розміреним тоном, — твоїй сестрі я не скажу жодного слова про любов. Хочеш знати чому?

— Ой лишенько! Мабуть, цього мені не зрозуміти, Джованні. Тато каже, що ти не такий, як інші люди, що ніхто тебе ніколи не розумів, що багатії ще подивуються… О сили небесні! Я стомилася.

Вона піднесла своє вишивання, прикриваючи собі низ обличчя, тоді знов опустила на коліна. Маяковий ліхтар був заслонений з боку суходолу, але їм було видно, як навскоси з темної вежі маяка заструменів сніп світла від вогню, який там розпалила Лінда і який пронизав на обрії майже згаслу пурпурово-червону заграву.

Джізелла Віола, притулившись головою до муру, прижмуривши очі і схрестивши маленькі ніжки в білих панчохах та чорних черевичках, ніби віддалася, спокійна і фатальна, на милість дедалі густіших сутінків. Чари її тіла, багатообіцяльна таємничість її млості спливали в ніч, що оповила затоку Пласідо, наче свіжі п’янкі пахощі, розточуючись у потемках, насичуючи повітря. Непощербний Ностромо, важко дихаючи, на всі груди вдихав ту її спокусливість. Перед тим, як відпливти з порту, він скинув із себе магазинне вбрання капітана Фіданци, аби вільніше було веслувати в довгій плавбі до островів. І тепер стояв перед Джізеллою в картатій сорочці, підперезаний червоним шáлевим поясом, як зазвичай і з’являвся на верфі, — середземноморський моряк, що зійшов на берег, аби спробувати щастя в Костаґуані. Його теж обволікали пурпурово-червоні сутінки — так щільно, так м’яко, так цілковито — так само, як колись щовечора вони густішали отам, за ярдів п’ятдесят звідси, над головою запеклого скептика Мартіна Деку, який загинув на самоті у вогні своєї саморуйнівної пристрасті.

— Ти мусиш мене вúслухати, — нарешті заговорив Ностромо, цілковито опанувавши себе. — Я не скажу жодного слова про любов твоїй сестрі, з якою заручився сьогодні ввечері, бо люблю я тебе. Тебе!..