Сага про Форсайтів

— Не сидіть склавши руки, — сказав Ніколас, — а то він знову повернеться. Нехай Вініфред зразу вирве цей зуб На віщо зберігати те, що зовсім зіпсувалося.

Сомс подивився на нього скоса. Його нерви, напружені сьогоднішньою зустріччю з Айріні, підказали йому думку, що в цих словах є натяк на нього самого.

— Я дав їй таку саму пораду,— мовив він коротко.

— Ну,— сказав Ніколас,— мене чекає коляска. Пора вже додому. Щось я трохи нездужаю. Передавай привіт батькові.

І, віддавши цим належне кровним зв'язкам, він спустився своєю юнацькою ходою у вестибюль, де молодший швейцар закутав його в хутро.

«За моєї пам'яті дядечко Ніколас завжди трохи нездужав,— думав Сомс— А вигляд у нього завжди такий, наче він житиме вічно. Оце родина! Якщо судити з нього, то у мене попереду ще тридцять вісім років здоров'я. І я не хочу їх марнувати» І, підійшовши до дзеркала, він став розглядати своє обличчя. Якщо не зважати на одну-дві зморшки та на дві-три сиві волосини у підстрижених темних вусах, хіба він постарішав більше за Айріні? Вони у розквіті віку — і він, і вона — обоє. І в нього промайнула химерна думка. Дурниця! Нісенітниця! Але думка вернулася знову. І, стривожений її настирливістю, як буваєш стривожений, коли тебе морозить раз у раз, що віщує гарячку, він сів на кімнатну вагу. Сто п'ятдесят чотири фунти! За двадцять років його вага не змінилася навіть на два фунти. Скільки їй років? Майже тридцять сім — у такому віці ще можуть бути діти, звичайно, можуть! Їй буде тридцять сім дев'ятого числа наступного місяця Він добре пам'ятає її день народження — він завжди свято шанував цей день, навіть той, останній, незадовго перед тим, як вона покинула його і коли він був майже певен, що вона його зраджує. Чотири рази її день народження святкували в його домі. Він завжди чекав цього дня з нетерпінням, бо своїми подарунками сподівався заслужити хоч якоїсь вдячності, хоч трохи душевного тепла. Крім, звичайно, того останнього дня народження, коли він піддався спокусі і переступив межі своєї святобливості. І він відігнав цей спогад. Пам'ять ховає трупи давніх вчинків під купою сухого листя, з-під якого вони тільки невиразно бентежать наші почуття. І раптом він подумав: «А що, як я пошлю їй подарунок на день її народження? Зрештою, ми ж християни! Може б, я... може б, ми знову поєдналися!» І, все ще сидячи на вазі, він глибоко зітхнув. Аннет! Так, але між ним і Аннет — неминучість цього клятого розлучення! І як усе це владнати?