Сага про Форсайтів
- Автор: Голсуорси Джон
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- ISBN: 5-308-00183-9
- Переводчик: Олександр Іванович Терех
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Сага про Форсайтів». Краткое содержание книги:
Сага про Форсайтів
ВЛАСНИК
В ЗАШМОРГУ
ЗДАЄМО В ОРЕНДУ
Романи
JOHN GALSWORTHY
THE FORSYTE SAGA
The Man of Property
In Chancery
To Let
З англійської переклав
ОЛЕКСАНДР ТЕРЕХ
КИЇВ ВИДАВНИЦТВО ХУДОЖНЬОЇ ЛІТЕРАТУРИ «ДНІПРО» 1988
В циклі соціально-психологічних романів видатного англійського письменника-реаліста Джона Голсуорсі (1867—1933) розповідається історія кількох поколінь родини Форсайтів, що охоплює цілу епоху в розвитку англійського буржуазного суспільства.
Передмова Анатолія Іллічевського
ISBN 5-308-00183-9
Український переклад, передмова.
Видавництво «Дніпро», 1976 р.
Художнє оформлення. Видавництво «Дніпро», 1988 р.
Зайшовши до клубу того вечора, він подивився на телеграфну стрічку, сподіваючись новин про Трансвааль, і помітив, що консолі упали від ранку на сім шістнадцятих. Він повернувся, щоб іти до читальні, але почув позаду голос
— Ну, Сомсе, усе вийшло непогано.
Це був дядечко Ніколас у сюртуку, в сорочці з низько викоченим коміром і в чорній краватці, протягнутій крізь кільце. Господи, який він моложавий і бадьорий у вісімдесят два роки!
— Я гадаю, що Роджер був би задоволений,— провадив дядечко.— Все було влаштовано дуже добре. Блеклі? Треба запам'ятати надалі. З Бакстоном нічого не вийшло. Через цих бурів у мене геть зіпсований настрій: Чемберлен втягне нас у війну. Ти як гадаєш?
— Так, війни нам не минути,— пробурмотів Сомс.
Ніколас провів рукою по своїх худих, чисто виголених щоках, свіжих і рожевих після літнього лікування; губи його ледь відкопилились. Ці події оживили всі його ліберальні погляди.
— Я не маю довіри до цього чолов'яги, просто якийсь буревісник, та й годі. Будинки подешевшають, якщо буде війна. Ти матимеш багато мороки з Роджеровим майном. Скільки разів я говорив йому, що частину будинків треба продати. Але він був страшенно впертий.
«Обидва ви однакові!»—подумав Сомс. Та він ніколи не заходив у суперечку з жодним із своїх дядьків, зміцнюючи в такий спосіб їхню думку, що він має на в'язах голову, і зберігаючи за собою право порядкувати їхнім майном.
— У Тімоті мені сказали,— мовив Ніколас, притишивши голос,— що Дарті нарешті пішов з дому. Тепер твоєму батькові буде легше. За таким ледащом ніхто не жалкуватиме Сомс знову кивнув головою. Якщо існувало що-небудь, на чому всі Форсайти цілком погоджувалися, то це була думка про Монтегю Дарті.
— Не сидіть склавши руки, — сказав Ніколас, — а то він знову повернеться. Нехай Вініфред зразу вирве цей зуб На віщо зберігати те, що зовсім зіпсувалося.
Сомс подивився на нього скоса. Його нерви, напружені сьогоднішньою зустріччю з Айріні, підказали йому думку, що в цих словах є натяк на нього самого.
— Я дав їй таку саму пораду,— мовив він коротко.
— Ну,— сказав Ніколас,— мене чекає коляска. Пора вже додому. Щось я трохи нездужаю. Передавай привіт батькові.
І, віддавши цим належне кровним зв'язкам, він спустився своєю юнацькою ходою у вестибюль, де молодший швейцар закутав його в хутро.
«За моєї пам'яті дядечко Ніколас завжди трохи нездужав,— думав Сомс— А вигляд у нього завжди такий, наче він житиме вічно. Оце родина! Якщо судити з нього, то у мене попереду ще тридцять вісім років здоров'я. І я не хочу їх марнувати» І, підійшовши до дзеркала, він став розглядати своє обличчя. Якщо не зважати на одну-дві зморшки та на дві-три сиві волосини у підстрижених темних вусах, хіба він постарішав більше за Айріні? Вони у розквіті віку — і він, і вона — обоє. І в нього промайнула химерна думка. Дурниця! Нісенітниця! Але думка вернулася знову. І, стривожений її настирливістю, як буваєш стривожений, коли тебе морозить раз у раз, що віщує гарячку, він сів на кімнатну вагу. Сто п'ятдесят чотири фунти! За двадцять років його вага не змінилася навіть на два фунти. Скільки їй років? Майже тридцять сім — у такому віці ще можуть бути діти, звичайно, можуть! Їй буде тридцять сім дев'ятого числа наступного місяця Він добре пам'ятає її день народження — він завжди свято шанував цей день, навіть той, останній, незадовго перед тим, як вона покинула його і коли він був майже певен, що вона його зраджує. Чотири рази її день народження святкували в його домі. Він завжди чекав цього дня з нетерпінням, бо своїми подарунками сподівався заслужити хоч якоїсь вдячності, хоч трохи душевного тепла. Крім, звичайно, того останнього дня народження, коли він піддався спокусі і переступив межі своєї святобливості. І він відігнав цей спогад. Пам'ять ховає трупи давніх вчинків під купою сухого листя, з-під якого вони тільки невиразно бентежать наші почуття. І раптом він подумав: «А що, як я пошлю їй подарунок на день її народження? Зрештою, ми ж християни! Може б, я... може б, ми знову поєдналися!» І, все ще сидячи на вазі, він глибоко зітхнув. Аннет! Так, але між ним і Аннет — неминучість цього клятого розлучення! І як усе це владнати?