Сага про Форсайтів
- Автор: Голсуорси Джон
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- ISBN: 5-308-00183-9
- Переводчик: Олександр Іванович Терех
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Сага про Форсайтів». Краткое содержание книги:
Сага про Форсайтів
ВЛАСНИК
В ЗАШМОРГУ
ЗДАЄМО В ОРЕНДУ
Романи
JOHN GALSWORTHY
THE FORSYTE SAGA
The Man of Property
In Chancery
To Let
З англійської переклав
ОЛЕКСАНДР ТЕРЕХ
КИЇВ ВИДАВНИЦТВО ХУДОЖНЬОЇ ЛІТЕРАТУРИ «ДНІПРО» 1988
В циклі соціально-психологічних романів видатного англійського письменника-реаліста Джона Голсуорсі (1867—1933) розповідається історія кількох поколінь родини Форсайтів, що охоплює цілу епоху в розвитку англійського буржуазного суспільства.
Передмова Анатолія Іллічевського
ISBN 5-308-00183-9
Український переклад, передмова.
Видавництво «Дніпро», 1976 р.
Художнє оформлення. Видавництво «Дніпро», 1988 р.
— Месоньє! Яка краса!
Вона знала це ім'я. Сомс скористався нагодою. Злегка торкнувшись руки Аннет, він сказав:
— Чи вам, Аннет, подобається мій дім?
Вона не відсмикнула руки, не відповіла на його дотик; вона подивилася йому просто в очі, потім опустила погляд і стиха відповіла:
— Кому б він не сподобався? Тут так гарно!
— Можливо, колись...— почав був Сомс і затнувся.
Вона була така вродлива, така стримана, що просто лякала його. Ці волошкові очі, струнка молочно-біла шия, гнучкий стан — все це спокушало його відкинути обережність і відкрити їй свою душу. Ні, ні! Треба мати твердіший грунт під ногами, значно твердіший! «Краще я мовчатиму,— подумав він.— Хай помучиться невідомістю». І він підійшов до мадам Ламот, яка й досі стояла перед Месоньє.
— Атож, це непоганий зразок його пізньої творчості. Вам треба приїхати ще раз, мадам, і подивитися на мої картини при освітленні. Вам треба приїхати обом і залишитися на ніч.
Мадам була у захваті. Освітлені, вони, напевно, просто чарівні. І річка в місячному сяйві, мабуть теж чудова!
Аннет стиха мовила:
— Ти сентиментальна, maman!
Сентиментальна! Ця одягнена в чорне, статечна, повнотіла француженка, що так добре знає життя! І раптом йому стало ясно, що ні одна, ні друга не має ані крихти сентиментальності. Тим краще. Навіщо вона здалася, та сентиментальність? А проте!..
Він поїхав з ними на станцію, посадив їх у поїзд. Йому здалося, що пальці Аннет ледь відповіли на міцний потиск його руки; її обличчя усміхнулося йому крізь темряву.
Він повернувся до своєї коляски задуманий.
— Їдьте додому, Джордане,— сказав він кучерові.— Я піду пішки.
І він зійшов на темну стежку між живоплотами; обережність і бажання володіти Аннет змагалися в його душі. «Bonsoir, monsieur!» [26] Як ніжно вона це сказала. От якби знати, що в неї на думці! Француженки — як кішки, їх не збагнеш. Але яка вона гарна! Як приємно тримати в обіймах таку молоденьку дівчину! Яка мати для його спадкоємця! І він із посмішкою подумав про своїх родичів, про те, як вони здивуються, почувши, що в нього дружина француженка, як їх мучитиме цікавість і як він дуритиме їх і пускатиме туману — до біса їх усіх! Тополі зітхали в темряві; десь пугикала сова. На воді темнішали тіні. «Я хочу звільнитися і неодмінно звільнюся,— думав він.— Більше я не буду зволікати. Піду до Айріні. Коли хочеш чогось домогтися, берися до цього сам. Я мушу знову жити — жити, почувати й творити своє буття». І, наче відлуння цього майже біблійного вислову, церковні дзвони задзвонили до вечірньої служби.
XI. І ВІДВІДУЄ МИНУЛЕ
У вівторок увечері, пообідавши в своєму клубі, Сомс вирушив до Челсі з наміром здійснити те, що вимагало більше сміливості й, мабуть, менше делікатності, аніж усі інші кроки, які він зробив у своєму житті, можливо, крім народження та ще одного вчинку. Вечір він обрав почасти тому, що Айріні майже напевно буде вдома, але головним чином тому, що вдень йому забракло відваги і для хоробрості довелося хильнути вина.
Він вийшов із кеба на набережній і подався до Олд-Черч, не знаючи, у якому саме будинку вона живе. Він знайшов його позаду іншого, куди більшого дому, і, прочитавши в списку пожильців «місіс Айріні Герон»,— Герон! Це ж її дівоче прізвище, отже, вона перейшла на нього?— зійшов на брук подивитися на вікна другого поверху. В наріжній квартирі горіло світло, там грали на роялі. Він ніколи не любив музики, у нього з'явилася до неї навіть відраза в ті давні часи, коли вона так часто грала на роялі, наче ховаючись у захистку, куди, як вона знала, він не міг добутися. Опір! Довгий опір, спочатку стриманий і таємний, нарешті відвертий! Звуки рояля навіяли йому гіркі спогади. Очевидно, це грає вона; і майже впевнившись, що побачить її, він спинився ще в більшій нерішучості. Від самої думки про близьку зустріч його проймав дрож; в роті пересохло, серце калатало щосили. «Мені немає чого боятися»,— думав він. Але потім у ньому озвався юрист. Може, він робить дурницю? Чи не краще було б улаштувати офіційну зустріч в присутності її опікуна? Ні! Не хоче він зустрічатися з нею при цьому Джоліонові, який співчуває їй! Нізащо не хоче! Він зійшов на ганок поволі, Щоб утишити калатання серця, вийшов на другий поверх і подзвонив. Коли перед ним відчинили двері, всі відчуття його збудилися від пахощів, які війнули з помешкання,— той самий аромат, що наче долинув з минулого й приніс напівзабуті спогади, пахощі вітальні, в яку він колись заходив, оселі, в якій він жив,— запах сухих пелюсток троянди й меду!
26
Bonsoir, monsieur! — На добраніч, мосьє! (Фр.)