Роман юрби

Вона перекинулася на спину й розплющилась.

– Купиш нове плаття й білизну, – мовив діловито. – Скільки тобі для цього тра?

– Скільки даси, – вона позіхнула не прикриваючись.

– Я ж не знаю, скільки воно коштує.

Вона вилізла з ліжка з помнутим, несвіжим обличчям, зі слідами помади на вустах, розколошкана, але з юним, бронзоним тілом, потяглась як кішка і знову позіхнула Ліниво взяла сіре плаття зі спинки стільця й неквапно натягла, ховаючи те юне бронзове тіло.

– Сто рублів вистачить? – спитав Вася Равлик, хоч зняв з книжки триста.

– Сто рублів? – викруглила очі Рая. – Я тоді куплю й лак для нігтів, можна?

– Гаразд, – сказав він, – але обов’язково білизну.

– Вона мені не тра, – сказала неохоче.

– А що тобі тра?

– Ну, помаду, духи, лак. Ну, тіні...

– А по-моєму, помади, лаку й тіней не треба, – сказав він. – Духи купи. І плаття купи.

Вона сіла на стільця, на якому перед цим висіло її плаття, й закурила. Дивилась у вікно, і її обличчя в обрямленні розколошканого волосся було як неживе. Мовчала

– Тиждень у мене живеш, а мамка тебе й не шука.

– Вона не шука мене, – сказала Рая.

– А ти до неї не хочеш навідатися? – спитав обережно.

– Не вкраду я твоїх грошей, – раптом сказала Рая, ніби вловила його потаємні думки.

– А я й не думаю, що вкрадеш, – поспішно сказав. – Хочу, щоб потрібне собі купила.

Стенула плечима. Курила й пускала з рота дим. Тоді він вийняв гроші й відлічив сто карбованців. Поклав на столику, зібрав брудний посуд і відніс на кухню. Запалив колонку, але зі спальні не чутно було ані віддиху. Помив тарілки, а тоді знову вернувся в кімнату. Рая так само сиділа, недопалок лежав у попільниці, а губи були вже наквацяні. Підчорнені були й очі.

– Чого ж не йдеш?

– Бо ти не хочеш, щоб купувала помаду, тіні й лак. А того мені не тра, – сказала.

– Купиш собі помаду, тіні й лак, – згодився він.

– І духи?

– І духи.

Зирнула на нього тим-таки насторожено-каламутним поглядом.

– Мені не треба стільки грошей, – сказала хрипко.

– Чого ж? Не витратиш, принесеш здачу.

Вона понурилася.

– Не принесу, – шепнула.

– Ну, то чорт їх забирай, ті гроші, – сказав легковажно. – Одягнися тільки по-людському. І так, як хочеш сама.

Знову зиркнула на нього, й він відчув інтерес до цієї гри. А й справді: чим воно кінчиться? Рая пригноблено сиділа на стільці.

– То чого не йдеш?

– Не давав би ти мені таких грошей, – сказала, відвернувшись.

– А я даю! – з викликом мовив Вася Равлик.

– Потім сваритися будеш. А може, й битися.

– А тебе вже били? – здивовано спитав Вася.

– Ну да. Спершу давали гроші, а тоді й били.

Він аж задихнувся. Господи, яке затуркане створіння! Яке воно дике, зачаєне й безпомічне! Як воно могло вирости в світі отаке і як може жити?

– Не буду тебе бити, – сказав сердешно.

– Всі так кажуть, а потім б’ють, – мовила печально Рая.

– Е, роби як хочеш, – сказав Вася Равлик і пішов на кухню: йому треба було готувати обід. Отож удав, що забув за Раю, що зайнятий картоплею, морквою й капустою, але вухо його було там, біля кухонних дверей, вухо його наслухало всі звуки, які долинали зі спальні. І те вухо почуло, як рипнув стілець, а око його, яке блимнуло у бік дверей, уявило, що Рая таки взяла гроші й пожадливо їх перерахувала, а десь у глибині його мозку прокинувся такий собі равличок, котрий виставив ріжки, але не просив сиру на пиріжки, а прошепотів Васі сакраментально, як брат братові: “Оце ти від неї, Вась, і відкупився”… Вухо його чуло, як Рая вийшла з кімнати в другу, і око побачило її у вирізі кухонних дверей, вона раптом спинилась і злякано в його бік подивилась. Але Вася Равлик був хитрий, як усі равлики, тому показав їй спину. Вона ж постояла трохи в прохідній кімнаті, перед дверима на кухню, а тоді й зникла. Вухо Васине почуло, як рипнули сінешні двері і як вони зачинилися. Він метнувся до вікна і з-за фіранки почав стежити. Рая зупинилася на ґанку, озирнулася на вікно, і він уразився, яке сумне було в неї обличчя. “А що, – прошепотів на дні його мозку брат-равличок, – уже вона тебе й покидає?” Рая зійшла зі сходів і рушила до хвіртки. А біля хвіртки ще раз озирнулася. “А хай собі йде, – прошепотів Васі його брат-равличок, – бо навіщо тобі цей клопіт?” – “Замовкни, занудо”, – сказав равличкові Вася і відвернувся од вікна, бо йому треба було ще й обід варити. “На одного звариш, чи на двох?” – спитав брат-равличок, і Вася сердито долив у кастрюлю води, щоб було таки на двох.