Роман юрби

Отож сьогодні Вася Равлик устав із ясною головою; покину її у ліжку свою подружку й подавсь у місто, вистояв чергу в ощадкасі навпроти собору, взяв триста карбованців і прийшов, трохи поспішаючи, додому. Дорогою він зустрів Шурку Куксу, гой ішов на роботу, а може, просто в місто, бо ніхто на околиці і не знав, чи Шурка Кукса працює, а коли його про це запитували, заламував загадкою брову і казав, шо да, конешно работає, ну аякже! Робота в нього, правда, не бий лежачого, по секретній часті, але йому вистачає, комусь треба й по лежащій часті работать, підморгував Шурка.

– Хе! – сказав Кукса, показуючи два металеві зуба. – Десь ти пропав.

– Чого пропав? – сказав Вася Равлик. – Той тиждень на першу ходив.

– Чортиця від тебе пішла?

– А чого ти звеш її чортицею? – спитав наївно Вася Равлик.

– А ти що, не знаєш? – по-дурному зареготав Шурка. – Її вже всі в нас перепробували.

– І ти? – Вася Равлик відчув, що його очі стають вузькі.

Шурка кинув на нього поглядом і зразу ж помітив ті його вузькі очі.

– Я нє, – сказав ліниво. – В мене ота мала є. Гаряча, як смола розтоплена.

– Чого ж язиком ляпаєш?

Шурка придивився до Васі уважно.

– Значить, не пішла ще, – сказав. – Це вона тебе, м’ать, і полюбила.

– А вона від інших сама йшла?

– Ну да, – підбив брови Шурка. – Чортиці недовго тримаються.

– То ти хочеш сказать, – ледве стримував дрож у голосі Вася Равлик, – що вона лярва?

– Нє, чого ж? – двигнув плечем Шурка. – Я цього не сказав.

– А чортиця – це що? – спитав навпрямець Вася Равлик, бо й справді наївний у цих справах був.