Смерть у кредит

— Ідіть уперед, пані, але не поспішайте! Йдіть потихеньку!.. Зупиняйтеся на кожному розі. Остерігайтеся машин! У вас доволі часу! Я йду за вами!.. Наздожену вас на вулиці Лафаєтт! Я ще маю зайти в «Заколот»… Не треба, щоб вони вас бачили… Я залишив ключ хлопчикові!.. Ключ від горища!.. Мені треба туди зазирнути…

Це був лише привід, щоб ненадовго повернутися назад. Я хотів подивитися під арками, чи нема там Віолетти… Тепер вона отиралася ближче до Колоніальної Ґалереї… Вона помітила мене ще здалеку… Закричала: Гей! Гей!.. І підбігла… Вона бачила мене зі старою, але не наважилася підійти… Я кинувся її розпитувати, й вона розповіла мені подробиці… Про те, що було після нашого від'їзду… Відразу після катастрофи… Все пішло шкереберть! Рейвах не вщухав ні на хвилину!.. Навіть жінкам поліція задавала тисячу запитань!.. Вони цікавилися подробицями нашого життя!.. Чи не продавали ми кокаїн? Чи не грали на кінних перегонах? Чи не займалися гральним бізнесом? Порнографією? Чи не приймали іноземців? Чи не було у нас зброї? Чи ми не пов'язані з анархістами?.. Дівчата просто збожеволіли від страху… Вони не наважувалися тепер і близько підходити до руїн!.. і тинялися біля інших Ґалерей… Найбільше вони потерпали, що у них заберуть їхні картки!.. Взагалі вони побоювался можливих наслідків!.. Невдоволені були всі… Сусідні крамарі теж захвилювалися… Й ополчилися проти нас. Так, що годі було навіть уявити… Всі вони раптом сповнилися обурення й люті! Навіть направили петицію префектові Сени… З вимогою очистити Пале-Рояль!.. Щоб більше не було місця постійним дебошам! Нас слід було позбавити можливости займатися там справами! Ці макоцвітні недоумки не хотіли, щоб ми й далі їх розбещували!.. Віолетта відчувала до мене симпатію і хотіла, щоб я залишився… Проте вона була переконана, що, якщо ми повернемося на те саме місце, скандали не вщухатимуть, і нас таки запроторять у в'язницю… Ну звісно! Це було очевидно!.. Ми мали звалювати!.. Щоб нас більше тут не бачили!.. Не варто було бавитися з вогнем! Я теж так думав!.. Звалювати — й годі! Але що ж я буду робити? Працювати, але ким?.. Її це мало хвилювало… І я нічого певного сказати не міг… Я сам достоту ще нічого не знав… Буду точно десь на селі… Почувши це, вона відразу ж заявила, що могла б до мене приїхати… особливо під час хвороби!.. Це з нею іноді траплялося! Їй частенько треба було їхати на два-три тижні не тільки через хвороби, але й через легені… Вона харкала кров'ю… На селі кашель припинявся… Це був найефективніший засіб… Вона набирала там по кілограму за день… Так ми й домовилися… Я повинен був написати їй першим, до запитання… Але обставини склалися так, що я не зміг дотримати слова… Я весь час відкладав з листом до наступного тижня… І вже через багато років, проїжджаючи через Пале… під час війни… я не знайшов її серед інших… Я запитував у всіх жінок… Навіть ім'я Віолетта… не говорило їм нічого… Ніхто її не пам'ятав… Усі вони були новенькі…