Смерть у кредит

Звичайно й цілком зрозуміло, що від необхідности день і ніч підтримувати мого батька мати почувалася страшенно стомленою, і втома ставала дедалі більшою!.. Завжди бути напоготові… Підбадьорювати його!.. Відганяти нав'язливі ідеї! Але вона намагалася не нарікати! Якби я хоч удав, хай йому біс! Що я каюсь!.. і усвідомлюю всі свої хиби… і свою тваринну невдячність… це було б для неї як бальзам… Звісно!.. Вона б заспокоїлася… Вона сказала би собі: «Що ж, у мого синочка ще не все втрачено… Ще є надія!.. Його серце ще не цілком закам'яніло! він не такий уже й зіпсований та невиправний!.. Можливо, він ще стане людиною…» Це полегшило б її страждання… їй так була потрібна розрада… Але я був надто зіпсутий… При всьому бажанні я не зміг цього сказати… Це було понад мої сили… Звичайно, я засмутився… Адже я бачив, яка вона нещасна! Неможливо було не бачити цього! Але у мене не було ні найменшого бажання розводитися перед будь-ким про свої нещастя! І особливо перед нею!.. І все ж… Все одно… коли я був зовсім маленьким… і ще нічого не тямив… Хто тоді отримував по пиці?.. Га? Не лише вона одна!.. Я теж!.. Завжди я!.. І вона сама мені щедро відважувала… Я достатньо цього скуштував!.. Молодість!.. Чорт би її забрав!.. Завжди вона була зраджена, офірувала собою… Гаразд! Нехай так!.. Якщо чесно, то мені огидно навіть думати про це… І чорт забирай! Вона сама була винна! Я намагався ніколи не нагадувати їй про це! Для мене це було важче, ніж будь-що інше… Але варто було мені спробувати хоч щось сказати їй… Вона дивилася на мене так, ніби я її вдарив! Щоб, чого доброго, не посваритися з нею… Найкраще для мене було б зникнути… Однак я дав їй вибалакатися… А сам намагався не розтуляти рота… Вона могла спокійно продовжувати, їй ніхто не заважав!.. І вона відвела душу… Засипала мене порадами!.. повчаннями, які я вже чув сотні разів!.. Усе це було необхідно, щоб піднести мій дух!.. Щоб я більше не поступався своїм інстинктам!.. А наслідував гідні приклади! Вона зауважила, що я насилу стримуюся, щоб не відповідати… Тоді вона змінила свою тактику… Щоб задобрити мене, вона вирішила зробити мені подарунок… Відшукала в буфеті пляшку із сиропом… Це було для мене, я міг взяти її з собою на село… Адже я туди їхав… І ще пляшку цілющого еліксиру… Вона наполягала, щоб я взяв її, бо я занадто швидко їм… і можу зіпсувати собі шлунок. І нарешті, вона поцікавилася, чи не потрібні мені гроші… для подорожі та взагалі?.. «Ні! Ні! — відповів я. — У нас є все необхідне!..» І я навіть показав їй свій капітал… Вся сума у мене була стофранковими білетами… Що ще? На закінчення я пообіцяв їй писати і тримати обох у курсі… наших успіхів на сільськогосподарській ниві… Вона не зовсім зрозуміла те, що я сказав… Для неї це був цілком інший світ… Але вона довіряла моєму господареві… Я підвівся, на ходу загортаючи пакунок… Був уже майже на сходах…