Ностромо. Приморське сказання

До того ж він був хоробрий. Зіпсована то була хоробрість, але для його мети годилась і така. Він скерував шхуну ближче до скелястого берега Великої Ісабели, пронизливим поглядом вдивляючись у вхід до ущелини, заплетений неторканими заростями чагарів. Підплив досить близько, щоб обмінятись вітаннями з робітниками, які прикривали долонями очі від сонця на краю стромовини, над якою нависала стріла могутнього крана. Ностромо зрозумів, що жоден з них не мав нагоди навіть наблизитись до ущелини, де сховано срібло, не кажучи вже про те, щоб залізти туди. У гавані він довідався, що на острові ніхто не ночує. Робітничі бригади щовечора, співаючи хором пісні, повертаються у порт на розвантажених баркасах, які тягне портовий буксир. Поки Ностромо не мав чого боятись.

«А потім?» — запитував він себе. Що буде згодом, коли з’явиться доглядач і оселиться в будиночку, який будується приблизно за сто п’ятдесят ярдів від невисокого поки що маяка і за ярдів чотириста від темної, вузької, зарослої джунглями ущелини, яка ховає таємницю його, Ностромо, безпеки, його впливу, його неперевершеності, його влади над майбутнім, його презирства до лихої долі, до якої завгодно зради з боку багатих чи бідних, усе одно, — що буде тоді? Він не міг спекатися скарбу. Ту срібну жилу злютувала з його життям його відвага, в якій не було йому рівних. І відчуття сповненої страху пристрасної залежності, відчуття свого поневолення — таке невідступне і глибоке, що часто він подумки порівнював себе з легендарними ґрінґо, ні живими ні мертвими, прикутими на Асуері до своїх беззаконно загарбаних багатств, — важко тяжіло над волелюбним капітаном Фіданцою, власником каботажної шхуни та її шкіпером, чия франтувата зовнішність (і неймовірна удачливість у торгівлі) була добре відома понад західним узбережжям величезного континенту.