Велика рiдня
- Автор: Стельмах Михайло Афанасьевич
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Велика рiдня». Краткое содержание книги:
Роман передает ощущение масштабности событий сложного исторического периода - от окончания гражданской войны и до изгнания фашистских захватчиков из советской земли.
Философские размышления и романтическая окриленнисть героя, живописные картины быта и пейзажи, написанные c тонким чувством природы, c любовью к родной земле, раскрывают глубокий идейно-художественный замысел писателя.
В 1949 году вышел первый большой роман М. Стельмаха - «На нашей земле», который автор определил как первую книгу романа-хроники. Произведение о жизни украинского крестьянства после революции. В 1951 году он издает вторую книгу этого романа - «Большие залежи». Объединив в одно произведение обе части, писатель дает название роману «Большая родня» (1951).
За этот роман в 1951 году Михаил Стельмах был удостоен звания лауреата Государственной премии.
– Ти що робиш, свавiльнику! – зразу ж насiвся на Дмитра. – Зриваєш посiвну кампанiю? Пiдривом колгоспу занiмаешся!?
– Я дiло роблю, – понуро вiдповiв, не дивлячись на Крамового.
– Яке дiло? – злорадно заiскрилися очi. – Чорне дiло? Хто тобi наказав орати на пар, коли масиви лежать незасiянi?
– Зараз сiяти не буду. Коли грунт прогрiється до п'ятнадцяти градусiв, тодi сiятиму.
– Не будеш? Зриваєш роботу всього колгоспу? Ще й на науку свою провину звалюєш? З градусниками хочеш на поле ходити? До Миколи не сiй гречки – хочеш сказати? Людей баламутиш! Я тебе зараз же до суду передам. З колгоспу вижену, куркульський поплiчнику.
– Я, я – куркульський поплiчник? – смертельно поблiднув Дмитро.
– Ти! Ти!-театрально ткнув пальцем Крамовий, не помiчаючи, що перехопив цю манеру в Омеляна Круп'яка, i знову злостива усмiшка освiтила м'ясисте обличчя.
– Я? – аж вигнувся Дмитро. – Геть менi звiдси, враже, бо зараз батiг посiчу на тобi i пужак поламаю на тобi! Геть! – уже не володiючи собою, ступнув крок уперед, i важка рука з затисненим батогом розмашисте одвелася в сторону. Цьвохнув ремiнець, обкрутився навколо пужака i швидко почав розкручуватись.
Вигляд Дмитра був, очевидно, такий страшний, що Крамовий зразу ж прийшов до пам'ятi. Переляк опустив щоки його донизу, здмухнув усмiшку, i лише уста затрiпотiли нервово, часто. Прожогом скочив у кабiну i звiдти вигукнув:
– Сьогоднi ж, сьогоднi ж виключу з колгоспу! Бандит!
Машина загурчала, заколивалась i незабаром зникла з очей. Дмитро люто перерiзав батогом молоде стебло полину i швидко пiшов до плуга. Вiн так затис у руках чепiги, що зразу ж зламався болт.
«Невже викине з колгоспу? Яке вiн має право? Яке вiн має право?» – поринув у роздуми, не помiчаючи, як спiвчутливо стежила за ним уся бригада i радiсно, насмiшкувато – Карпо Варчук та Кузьма Василенко.
Смерком Дмитро важко попрямував до села. Бiля мосту порiвнявся з Прокопом Денисенком i Василснком. Плескате й округле, неначе мiсяць, обличчя комiрника аж свiтилося радiстю, i Василенко кривився злобливою усмiшкою.
Хотiв мовчки обiйти їх, але Прокiп нахабно заступив дорогу:
– Вислужився, товаришу агроном? Давно вже пора тобi, Дмитре, вошi в тюрмi погодувати, щоб не був таким розумним.
– Хто на кого яму копає, сам з головою скочить у неї,– аж заледенiли од злоби очi Василенка.
«Яка страшна нiкчемнiсть, коли впивається своєю перемогою». – I Дмитро тiльки тепер зрозумiв, наскiльки неправильне було його уявлення про Василенка. Це був не тихий, безвольний п'яничка, яким вiн завжди прикидався. Перед ним стояв перекошений лихою радiстю ворог, що кинувся б на нього з ножем, вчепився б у горло закостенiлими брудними пазурами.
Дмитро, вирiвнюючись, тiльки руку одвiв назад – i обидвi постатi проворно одскочили вiд нього.
– Тю-тю! Дурний! – вилаявся Прокiп i знизив голос:-Ми i добром до нього, а вiн… Ех ти, кров баламутська… Дмитре, – оглянувся навколо, – давай дiло одне обкрутимо. Ну, не бiсись. Послухай ранiше. Сам знаєш – влип у нелегке дiло. Тут не крадiжка – полiтикою пахне. А полiтика – дiло нешутєйне.
– Еге ж, полiтика, – похитав головою Василенко.
– Ну, i чого од мене хочеш? – вiдчув, як пересохли вуста i в горлi.
– Найменшого, – наблизився Прокiп, неспокiйно вертячи очима. – Ми Крамового уламаємо, щоб не дуже того… розправлявся з тобою. Ну, винесуть якусь поганеньку догану, чорт з нею. Не вхопи гь тебе. А ти прокуроровi переiнакшиш свої слова про ячмiнь… Iнтересно, можна сказати… I кози будуть ситi, i сiно цiле… Що? Непогано придумано? – i засмiявся.
– Я тобi як скажу, так зразу вас ухватить… В яку компанiю мене посадовив! – аж затуманилося в очах.
– А ти що? Кращий за нас? – засичав Василенко, вiдскакуючи назад. I знову його обличчя застрибало вiд злостi.
– I ти, гнидо, себе з чоловiком рiвняєш? – неждано позаду озвався голос Олександра Пiдiпригори. – Так ми тебе завтра, як блекоту, як дурман, вирвемо з колгоспу. А за тобою, – звернувся до Прокопа, – аж плаче передня лавка в судi.
– Тут уже один нахвалявся, та й сам на цю лавку гепне, – через плече презирливо кинув Прокiп.
– Ходiмо, Дмитре, до мене. Саме синок з Ленiнграда приїхав. Порадував батька. Буде тобi з ким про життя поговорити. Ти знаєш, що вiн каже? У всесоюзному iнститутi, який рослинами iнтересується, однiєї пшеницi зiбрано аж тридцять тисяч зразкiв. Ну, а всього iншого i не полiчиш. От куди б нам з тобою восени поїхати. Тiльки бабу свою треба загiтувати… А ти не дуже журися. На зборах захистимо тебе. Захистимо. А Прокiп погорить, – як умiє, заспокоює похмурнiлого, задуманого чоловiка.