Жнива скорботи: радянська колективізація і голодомор

У цьому лицемірному задумі їм сприяло чимало представників Заходу, які з тих чи інших мотивів прагнули обманювати або бути введеними в оману. В їх числі — відомий радикальний французький політик і державний діяч Едуард Ерріо, який після відвідин 1933 року «потьомкінських» сіл в Україні і влаштованих на його честь пишних банкетів категорично заперечував «брехню буржуазної пропаганди про голод у Радянському Союзі». До тієї ж безславної когорти, що прагнула «бути введеною в оману», належав кореспондент «Нью-Йорк таймс» Уолтер Дюранті, дивним чином удостоєний Пулітцерівської премії «за безсторонні, об’єктивні репортажі з Росії». До речі, після відвідин України він стверджував у своїх облудно-брехливих опусах, нібито нема «ніякого голоду або смертей від голоду і навряд чи таке можливе». Американський журналіст власною совістю розплачувався за привілеї, якими користувався в СРСР, передусім за можливість інтерв’ювати самого дядечка Джо і за доброзичливе ставлення представників впливових кіл у США — прихильників встановлення дипломатичних відносин з Радянським Союзом у розпал голодомору в Україні. Тим часом під час приватних розмов Дюранті відверто заявляв, що, за його оцінками, від голодомору загинуло близько 7 мільйонів осіб і що «Україну повністю знекровлено». (Така безчесна поведінка ще раз засвідчує важливість дотримання етичних норм у журналістиці, яка чинить великий вплив на формування громадської свідомості).

На друге запитання спроможні відповісти тільки ми самі. Воно має декілька нюансів, хоч суть його — одна. Чому за безперервним плином президентських і парламентських виборів в Україні, гучними фінансовими скандалами, кримінально-політичними замахами і вбивствами, що заповнюють телевізійні екрани й газетні шпальти, залишається в тіні подія, без осмислення якої неможливо збагнути глибинну причину хронічної кризи українського суспільства, що триває і в період декларативної незалежності? Чому нині нема й згадки про 70-річчя найтрагічнішої події у нашій новітній національній історії на жодному телевізійному каналі, у жодному періодичному виданні з великим накладом, окремі з яких спеціалізуються, як свого часу Уолтер Дюранті, на українофобії, добре знаючи, що вона не карається законом у безхребетному українському суспільстві і що з неї можна навіть мати зиск? Чому в Україні не б’ють у дзвони пам’яті, а вшанування мучеників обмежується тим, що лише в листопадовий День пам’яті жертв голодомору, провідники держави (мало не зірвалося з язика — керівники партії й уряду) офіційно покладають вінки біля пам’ятного знака, майже невидимого на тлі Золотоверхого Михайлівського собору в Києві? Він настільки непримітний, що його не назвеш навіть обеліском, не те що величним монументом скорботи. Чому документальні матеріали про голодомор в Україні 1932—33 років, передані Верховній Раді Конгресом США, утаємничені від громадськості? І, зрештою, чому діяльність Асоціації дослідників голодоморів в Україні спирається виключно на ентузіазм групи самовідданих патріотів, у тому числі представників діаспори, а держава лишається повністю осторонь важливої національної справи?