Юрій Щербак. Час тирана. Прозріння 2084 року (2014)
- Автор: Щербак Юрий Николаевич
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Ярославів Вал
- ISBN: 978-617-605-047-6
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Юрій Щербак. Час тирана. Прозріння 2084 року (2014)». Краткое содержание книги:
«Час Тирана. Прозріння 2084 року» — самостійний твір з майже детективним сюжетом, багато героїв якого знайомі нам з попередніх частин трилогії.
Роман, як і трилогія загалом, дає епічну картину подій української історії, містить у собі прозріння і пророцтва про долю України і виклики, що стоять перед народом, попереджає про майбутні небезпеки.
Напередодні свого 80-ліття Юрій Щербак — відомий письменник, дипломат, лікар і мислитель — подарував читачам філософський твір-антиутопію, сповнений пошуками християнських істин, гротеском та іронією, вірою в долю України.
— А про золотий унітаз — це правда? — спитав, шепелявлячи злякано, слухач-японець — бо народ цей, як відомо, полюбляє комфортні, з теплою водою та ароматичними парами, комп’ютерно керовані унітази.
— Це брехня! — гнівно гукнув Сірий Князь. — Не золотий, а платиновий. Бо так порадили санепідемлікарі… А що, накажете все життя на параші сидіти?
Заспокоївшись, він продовжив:
— Нарешті ми побудували державу єдиної вертикалі, про яку я мріяв ще в таборі. Вертикаль — як шампур, на який настромлені ласі шматки держави. Ми створили навіть власну церкву смертохристів, яка проголосила мене святим в’язнем совісті й прокляла всіх, хто був зі мною незгодний.
Я йшов уперед, ведучи за собою зграю гієн, не гребуючи нічим: ні гнилою мертвечиною, ні смердючою падаллю, ні свіжинкою. Мені вірили всі, з ким я зустрічався — президенти і королі, — бо кожному я брехав у вічі, кажучи те, що він хотів почути, обіцяючи золоті гори. Я зневажав цих лохів, які вірили мені, бо в мене була мрія.
По його обличчю майнуло дитяче світло спогадів, й очі стали маленькі, наче ранком, прокинувшись, малюк дивився на сонце.
— Я хотів довічно панувати в цій країні, хотів, щоб тут була злагода, щоб ніхто у всьому світі не командував мною, щоб усі вірили мені безоглядно й стояли переді мною на колінах. І щоб ніхто ніколи не смів мені сказати «НІ».
Обвівши гієнним поглядом слухачів, Сірий Князь, ще солодко всміхаючись, спитав:
— Що, придурки, хіба погана мрія?
Він очікував, що всі схилять голови й згідно прокричать «Ні, Князю, мрія твоя чудова і „гієнам“ твоїм слава», але всі, опустивши очі долу, мовчали.
— Я хотів стати не нікому не відомим Сірим Князем, а Чорним Бубновим Королем цієї сраної країни, символом перемоги гієн в окремо взятій державі. Я хотів, щоб мене і мою сім’ю зрівняли в правах з королями Англії, Швеції, Бельгії та Іспанії. І щоб мої діти вспадкували мою владу.
І я пообіцяв цим західним піндосам приєднатися до них, я урочисто цілував їхні мантії і святині, стояв на колінах перед ними в їхніх палацах — і вони повірили!
Він засміявся, й сміх його був схожий на регіт гієни.
— Скажу більше: мені повірили лохи моєї країни, це бидло, яке зветься населенням, яке безвідмовно виконувало всі мої накази. Я розвів їх, як кошенят.
Його сміх почав нагадувати моторошне завивання звірів у нічній пустелі.
— Мені зшили цю мантію, а один із моїх академіків розповів байку про Старшого Брата, який, правлячи своєю країною, робив, що хотів: проголошував війни Океанії чи Євразії, потім раптово встановлював із ними мир і починав воювати з Атлантикою. Байка мені дуже сподобалась. Я зрозумів, що це я — Старший Брат, що я можу надурити всіх, робити, що хочу.
Тієї ночі, коли вся країна, всі ці лохи святкували приєднання до Атлантики, я проголосив їй війну і приєднався до Євразії, до імперії Двоголового Орла. Чому? Чому? Ви питаєте — чому? — роздратовано мовив Сірий Князь, хоча ніхто його не запитував, бо всі читали історію і знали, чим закінчилося його князювання.
— Тому, що так вирішив імператор. Цей сучий син, колишній опер у таборі, де я сидів, тримав мене за яйця, стискав залізні пазурі… було боляче. Нестерпно боляче… і я не витримав. А ви що зробили б на моєму місці, підари? — жалібно, з надією на співчуття, спитав він. — Га?