Велика рiдня

– Де ви мого чоловiка подiли? – жартома запитала у Власа Свисика, що, нахилившись, ходив за плугом.

– А вiн з нами не оре, – зупинив конi i почав обчищати iстиком налиплу землю.

– Як не оре? – здивувалась i перелякалась Софiя: чи не трапилось щось?

– Дуже просто: пiди на Ведмежу – вiн там привчає корiв до ярма.

Бiльше нiчого не розпитувала жiнка i швидко майнула на Ведмежу.

В долинцi, бiля самої рiчечки, затиснутої висохлим торiшнiм рогозом, Григорiй водив на налигачi корiв. Побачив Софiю, знiяковiв, зупинився. Але Софiя була не з тих жiнок, що, коли треба i не треба, умiють зiпсувати настрiй чоловiковi. Не-начеб усе їй було давно вiдомим, вона привiтно пiдiйшла до Григорiя, змовницьки посмiхнулась:

– Думав – не знайду тебе? Не знаю, що ти робиш? Сiдай, попоїж трохи. За роботою чоловiк навiть пообiдати не має часу. Горе менi з такими робiтниками.

Григорiй зрадiв у душi, що Софiя, яка не раз умiла обпекти їдким i насмiшкуватим словом, так вiрно оцiнила його роботу, не дорiкнула за обман.

– От молодчина. Так їсти захотiв, – похвалив дружину, хоча й зовсiм не хотiлося обiдати.

Вибрали зручне мiсце на бережку. Софiя розстелила полотняну пiлку i зручнiше умостилася на землi.

– Катерина з кожним днем усе бiльше стає схожою на тебе. Викапаний батько, – тихо говорила за обiдом, пригадуючи усi риси своєї дочки.

– А язичок твiй, – засмiявся i вiдхилився, коли Софiя замахнулася ложкою на нього.

– Григорiю, важко корiв навчати?

– Нi. До всього пiдхiд потрiбний, – уже весело розповiдав. – До худоби треба мати добре око й руки. Вiд iншого корова за троє гiн бiжить. А я її спочатку так лагiдно на ймення назву, погладжу, погомоню. Дивись – вона до мене шию витягає, а далi одежину – лизь, руку – лизь. Познайомились, значить, добре, близько. Ну так, наче пiсля поцiлунку.