25 портретів на тлі епохи
- Автор: Пидлуцкий Алексей
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6018-1
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «25 портретів на тлі епохи». Краткое содержание книги:
Чи були якісь контакти між робітником верфі, а потім безробітним і Службою безпеки у 1970-ті роки? Важко дати однозначну відповідь, не маючи на руках усіх документів, користуючись лише вторинними джерелами. І попри це здається, що таки були.
Але, хоч як це парадоксально звучить, навіть у цьому разі повага до Валенси не зменшується, а, навпаки, зростає. Він абсолютно слушно стверджує, що якби був просто таємним виконавцем волі комуністичних бонз та їхніх спецслужб, то «не дійшов би до звитяги, до перемоги над Службою безпеки і комуною в цілому». А дійшов же!
Можна собі лише уявляти, наскільки складну гру вів (якщо таки вів) цей «напівписьменний робітник» з «високорозумними» польськими кагебістами. І таки виграв. У кінцевому підсумку не вони використали його, а він їх.
А тим часом 1970 року кривава розправа з робітниками на Балтійському узбережжі Польщі призвела до «зміни караулу» на найвищих щаблях влади у Варшаві. Замість Гомулки польських комуністів очолив Едвард Ґєрек. Він приїхав до Ґданська «миритися» з робітниками, наобіцяв їм три мішки гречаної вовни і навіть на верфі ім. Леніна на своє запитання: «Допоможете?» — отримати одностайну — тисяч робітників — відповідь: «Допоможемо!» Є навіть фото того часу — Валенса разом із Ґєреком.
«“Нова команда” дала слово честі: те, що сталося, — більше не повториться, — згадував Валенса. — Ми вкотре повірили. Такою була міра нашої наївності».
Валенса намагався брати участь у процесі «оновлення» та «демократизації» офіційних проурядових профспілок, які мали б стати справжнім захисником інтересів трудящих у їхніх конфліктах з адміністрацією. Проте влада зовсім не збиралася виконувати свої обіцянки. На звітно-виборній профспілковій конференції верфі 1975 року Валенса назвав «оновлену» профспілку «профспілкою манекенів» і публічно заявив, що «Ґєрек обдурив робітників». Через кілька місяців, у квітні 1976 року, його звільнили з верфі.
Відтоді й до 1980 року Валенса постійно влаштовувався на маленькі заводики і звідусіль за кілька місяців його звільняли. Знаходити роботу ставало дедалі важче, попри великий дефіцит кваліфікованих робітників на всіх підприємствах Ґданська і «народної» Польщі в цілому. З лютого по серпень 1979-го Валенса був безробітним. І тільки коли він заявив: «Приведу своїх шістьох голодних дітей до універсаму, хай їдять, що хочуть, а тоді скажу: “Заплачу, коли дістану роботу”», — йому дали змогу знову працювати. Валенса постійно брав участь в антиурядових демонстраціях, маніфестаціях та мітингах у річниці проголошення незалежності 1918 року, «дива над Віслою» 1920 року, розстрілу польських офіцерів у Катині 1940 року. Він вважав своїм обов’язком щорічно 17 грудня покладати квіти до другої прохідної верфі, де 1970 року комуністична влада розстріляла робітників, придушуючи страйк. Багато разів його заарештовували.
1970-ті роки Валенса згадує, як «час самотності». За ним постійно ходили працівники Служби безпеки, а кожного, з ким він перекинувся хоч словом, «профілактували» — привозили до комісаріату і докладно розпитували, про що він розмовляв з «антидержавним елементом». І лише влітку 1978 року Валенса знайшов «своїх». Він установив контакт з Комітетом захисту робітників (КОР), організацією, створеною 1976 року інтелігентами-дисидентами для об’єднання зусиль інтелектуальної і пролетарської опозиції комуністичному режимові. Корівців була жменька — інженер Анджей Ґвязда і його дружина Йоанна, письменник Лех Бондковський, історик Александер Халль, юрист Лех Качинський (згодом — президент Польщі), медсестра Аліна Пеньковська, представниця робітничої аристократії кранівниця верфі ім. Леніна Анна Валентинович (до речі, чистокровна українка з Волині). І попри це корівці заснували дві «дочірні» організації — Вільні профспілки для робітників і Рух молодої Польщі для молоді, почали друкувати нелегальну газету «Роботнік Вибжежа» («Робітник Узбережжя»).
В середині 1980 року Валенса, за згадками товаришів, посідав у неофіційній ієрархії КОРу третє чи четверте місце. Його великій родині жилося дуже голодно — від початку року Валенса знову був безробітним, довелося навіть продати свою стару «Варшаву», яку він власноруч зібрав з кількох списаних авто за пару років перед тим і якою дуже пишався.