Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку

Попри широко розпропагований демократизм радянського правосуддя та «народність» суду правосуддя в СРСР зберігало яскраво виражений політичний характер. Зокрема, першочерговим завданням суду у статті 3 Закону УРСР Про судоустрій Української РСР 1960 р. продовжувало вважатися виховання громадян у дусі відданості Батьківщині та справі комунізму, а вже в другу чергу — виховання в дусі точного і неухильного виконання радянських законів, дбайливого ставлення до соціалістичної власності, додержання дисципліни праці, чесного ставлення до державного і громадського обов’язку, поваги до прав, честі й гідності громадян, до правил соціалістичного співжиття[1016].

Народні суди, високе призначення яких широко проголошувалося в актах різного рівня, насправді переважно розглядалися як звичайна, рядова частина правоохоронних органів. Працівники цих органів отримували порівняно низьку зарплату, перебували в матеріальній (житло, паливо в сільській місцевості, продукти, дитячий садок, школа тощо) та іншій залежності від місцевої влади. Це призводило до того, що керівники, особливо місцеві, за потреби втручалися в роботу суду, грубо порушуючи конституційний принцип незалежності суду. Крім того, існувала інструкція ЦК КПРС, яка забороняла правоохоронним органам збирати будь-який негатив щодо номенклатурних кадрів партійних і радянських органів, багато з яких ухилялося від кримінальної відповідальності. Непідсудними були й керівні колегіальні органи громадських організацій. Система номенклатури сформувала в державі цілком залежну від партапарату судову владу[1017].

У 60-х і 70-х роках дедалі більшого значення партійні й урядові органи почали надавати, крім правосуддя, іншій функції судової влади — судовому контролю[1018]. Більшість радянських науковців розглядали судовий контроль як специфічний вид державного контролю. Судовий контроль відігравав самостійну важливу роль поруч з іншими видами контролю та нагляду, що здійснювалися Радами депутатів трудящих, органами державного управління, різними відомчими інспекціями, прокуратурою, органами народного контролю, профспілками та іншими громадськими організаціями тощо.

На думку В. Т. Квіткіна, судовий контроль був одним із засобів забезпечення соціалістичної законності в радянському державному управлінні. Одночасно цей контроль був специфічним видом державного контролю, який відігравав самостійну й важливу роль[1019]. Разом з тим, зазначав учений, судовий порядок розгляду скарг громадян на дії адміністративних органів не набув помітного поширення. З низки причин громадяни, здебільшого в разі ущемлення своїх прав, звертаються не до суду, а до прокуратури або органів державного управління вищого рівня[1020].