Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку

Відповідні приписи на республіканському рівні були втілені в Указі Президії Верховної Ради УРСР від 6 жовтня 1970 р. а також Положенні про Міністерство юстиції Української РСР від 4 вересня 1972 р.

Відроджені органи юстиції вже не мали права, як раніше, давати прямі вказівки щодо безпосередньої судової діяльності й мали обмежуватися лише організаційним керівництвом. Проте певні можливості для «тихої реставрації» через вплив на кадри суддівського корпусу окремих елементів сталінізму (практики політичних процесів, переслідування інакодумців тощо) все ж таки виникали.

Характерні особливості радянського правосуддя початку 1970-х рр. доволі яскраво викладені в популярному підручнику тих часів «Суд і правосуддя в СРСР»[1000]. Один з його авторів — Г. М. Агєєва — підкреслила, що сутність правосуддя як складного й багатогранного явища суспільного життя визначається класовою сутністю держави, в якій воно здійснюється. Вихідними засадами для з’ясування поняття та сутності соціалістичного правосуддя, на думку дослідниці (як й інших науковців 70-х рр.), були ленінські положення про класовий характер радянського правосуддя. У дусі цих положень стверджувалося, що суди — це органи Радянської держави, які функціонують на принципах радянських установ. А правосуддя — самостійний вид державної діяльності, який має свої особливості й специфіку. Суди, наголошує авторка, є органами держави, які здійснюють примус.

Разом з тим, класовий підхід у радянських доктринах доволі непогано уживався з майже ритуальним проголошенням на кожному черговому партійному з’їзді завдання «подальшої демократизації» радянського державного апарату. Так, XXIII з’їзд КПРС (березень — квітень 1966 р.) оголосив про побудову комуністичного суспільства через удосконалення державного ладу та розвиток соціалістичної демократії. А XXIV з’їзд КПРС (березень — квітень 1971 р.) визначив основним напрямом діяльності партії подальший розвиток соціалістичної демократії відповідно до завдань комуністичного будівництва[1001].

Пленум Верховного Суду СРСР у постанові від 7 липня 1971 р. Про подальше удосконалення діяльності судів по здійсненню правосуддя у світлі рішень XXIV з ’їзду КПРС вказав, що «відповідно до рішень XXIV з’їзду про подальший розвиток соціалістичної демократії судам необхідно послідовно втілювати в життя демократичні принципи здійснення правосуддя»[1002].

Партійні настанови належним чином відбилися в теоретичних позиціях тодішніх українських правознавців. Зокрема, «послідовний демократизм радянського соціалістичного правосуддя» в СРСР та УРСР, на думку провідних українських юристів О. Н. Якименка[1003] та А. П. Таранова[1004], був не декларацією, а юридичним виявом фактично наявних відносин, забезпечених усіма економічними і державно-правовими гарантіями соціалістичного ладу, які втілились у демократичних принципах радянського правосуддя: здійснення правосуддя лише судом; визнання особи винною та притягнення її до кримінальної відповідальності лише за вироком суду і відповідно до закону; ведення судочинства в УРСР українською мовою або мовою більшості населення певної місцевості, забезпечення права на перекладача та права виступати в суді рідною мовою; право кожної особи в установленому законом порядку звертатися до суду за захистом порушеного чи оспорюваного права або інтересу, що охороняється законом; можливість оскаржити в установленому законом порядку дії посадових осіб, вчинені з порушенням закону, з перевищенням повноважень, які ущемляють права громадян.