Лікарня на відлюдді
- Автор: Волков Олексій Михайлович
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: TOB «Гамазин»
- ISBN: 978-966-2938-61-6
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Лікарня на відлюдді». Краткое содержание книги:
А як же детективний сюжет? — запитаєте ви. Далебі Маестро, він на те й маестро, аби за жодних обставин не відступити від обраного шляху. Цей детектив, чи то пак трилер у його виконанні не менш віртуозний, як і всі попередні!
— Може, привіз когось, — припустив Голоюх. — Так позамітало, що з Фертилівки тільки джипом або трактором, більше нічим.
— Судину тримаєш? — нагадав Олег, перериваючи його роздуми вголос.
— Тримаю, все гаразд.
— Ну, тримай. Скальпель! Затисни її Тарасику, про всяк випадок.
— Є.
— Ну, з Богом.
Хірург розсік стінку артерії завтовшки як палець, і оперуючі побачили у просвіті судини червоний, майже чорний, «холодець».
— Що й потрібно було довести, — промовив Беженар.
— Що, тромб? — Голоюх також намагався зі своєї незручної позиції зазирнути до них.
— Так. Тримай палець, гляди. Нам тут бажано без зайвих пригод. Ну, давайте...
Олег увів увесь зонд в артерію до самого кінця.
— Що, не йде більше?
— Не йде. Роздувай.
Балончик на кінці роздули, і Олег потяг увесь цей пристрій на себе. А з розрізу на судині почав лізти товстий кров'яний згусток.
— Дійсно, схожий на хробака... — пробурмотіла Надя.
Віра також стояла поруч і бачила все.
— Ого! — вигукнула вона, коли назовні вилізло з двадцять сантиметрів.
— От бачиш, — повчально сказав Беженар, — пішла би додому — не побачила б такої краси.
Атмосфера якось розрядилася, хоча до успішного закінчення залишалося ще ой як багато.
— Ого-го!— сказала тепер уже Ліда, коли «хробак» видовжився до сорока сантиметрів. Вилазячи з судини, він поступово рвався, перетворюючись на кашу.
А Олег продовжував повільно тягти зонда, а разом з ним і тромб. Нарешті роздутий балончик вискочив із артерії.
— Ти як, тримаєш? — він повернувся до Голоюха.
— Тримаю, не бійся.
Перетиснувши кінець артерії, з якої щойно видалив тромб, Олег сказав:
— Відпускай. Але не різко.
Тепер уже такий самий «хробак» поліз із іншого кінця. Він рухався сам, оскільки штовхав його тиск крові. Другий тромб виявився коротким. Несподівано він вискочив, наче корок, і з рани вдарив товстий струмінь крові.
— Тисни! — крикнули всі разом, але це було зайве. — Тарас зреагував сам.
Кровотеча зупинилася. Беженар вимочував із рани кров.
— Шити, — сказав Олег.
Пакетик із шовним матеріалом розкрили, і Надя простягла лікарю голкотримач, на кінці якого була затиснута ледве помітна тоненька голочка, від якої тяглася ще більш делікатна нитка.
— Ти хоч кабінет шефа зачинити не забула? — запитав Тарас, звертаючись до Віри, яка принесла все це.
— Не хвилюйтеся, — відповіла вона. — Зараз піду зачиню. Хто туди серед ночі полізе?
Міліцейський ГАЗик зупинився біля хірургічного корпусу, і всі троє вийшли. Сніжило тепер набагато менше, та й вітер заспокоївся.
— Ну що, ходімо? — невдоволено промовив Панчишин, піднімаючи цигейковий комір.
— Глянь, а ось круто хтось їхав, — звернув увагу Полиняк. — Просто по снігу. Диви, вище бампера. Сила!
— А в них уже пару місяців новий УАЗ, називається — «подарунок президента»...
— Та ні... — пробурмотів даїшник, прямуючи до глибоких колій. — Диви, шини широчезні. Таких президент не дарує... Щоби я здох, коли то УАЗ. Ану, посвіти...
Підійшов сержант із ліхтарем.
— Не вантажівка — точно, — промовив Полиняк. — Шини одинарні. Так, ніби джип якийсь.
— Німець, напевно, — припустив сержант. — Він тут постійно товчеться.
— А чому вночі?
— Привіз когось. Хворого...
— А чому туди? Що — одразу до моргу?
— Григоровичу! — несподівано вигукнув сержант. — А нас по дорозі чорний джип засліпив, пам'ятаєте? Ну той, наче танк.
— Ану, ходімо, глянемо, — сказав капітан. — Слід один, чіткий. Назад він не виїжджав, там повинен стояти. Ваню, ти в машині чергуй, про всяк випадок. Якби щось — перекриєш виїзд.
І, залишивши сержанта у кабіні ГАЗика, вони рушили колією.
— Чекай, — несподівано спохопився Полиняк. — Я взагалі без нічого. Ваню, дай ствола, ти й так у машині сидітимеш.
— Глядіть, не загубіть, Григоровичу, — бурмотів той, витягаючи з кобури пістолет Макарова. — Снігу в пояс, не знайдемо.
— Не сци, — відповів Полиняк, — я тобі свого подарую.
Чоловік, який сидів у джипі, спочатку нерішуче, а потім доволі хутко витяг із кишені мобільник і набрав номер.
— Жане, — сказав він, — тут менти підгребли, на ГАЗику. Повилазили й стоять.
— Де стоять? — запитали з трубки.
— Там, біля корпусу. Стоять і базарять.
— Сиди спокійно, — відповіли йому, — тебе не побачать.
— Жане, а у вас що?
— Пусто, нічого.
— Як — пусто?
— Клянеться, сука, що пару днів тому все на місці було. Зараз я його...
— Сюди йдуть! — пошепки вереснув водій. — Жане, сюди поперли — всі троє! Падлою буду!