Крамниця щастя
- Автор: Деркачова Ольга
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Дискурсус
- ISBN: 978-617-7236-53-4
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Крамниця щастя». Краткое содержание книги:
Олексій у своєму житті звик легко здобувати все: від елементарних математичних знань до престижних грантів і перспективної роботи. Та чи вдасться йому цього разу отримати найбажаніший трофей — серце юної студентки Марини?
— Зачекай, зараз заварю чаю.
— Ні, не треба. Я так.
Марина відкусила. Смак був не таким, як у дитинстві. Вочевидь, нічого не можна повторити так, аби воно повністю відтворювало минуле.
— Такий смак?
— Ні, не такий, але теж дуже смачно. А що нового в університеті?
— Нічого. Усе так, як завжди. До речі, за пропуски не хвилюйся. Довідку тобі візьму в тій лікарні, куди тебе відвезла швидка.
— Дякую.
— Пусте.
Сонце пригріло якось несподівано. Так, що в повітрі почало пахнути літом. Марина стояла на балконі й дивилася, як люди, ошалілі від несподіваної спеки, не можуть нічого зрозуміти й бояться знімати куртки. У них червоні обличчя, котиться піт, але їм усе ще страшно звільнитися від теплого одягу.
— Дивишся, як люди задихаються від спеки? — спитав Олексій.
— У такій несподіваній спеці є щось, правда? — швидше стверджувала Марина, аніж питала.
— Що саме?
— Ну от дивися. Сьогодні пахне літом. І ти віриш, що холоду кінець, вбираєш завтра плащ або й узагалі виходиш в одній сорочці, аж раптом нізвідки вітер, дощ, холод.
— Я таке колись бачив.
— Де?
— У Петербурзі.
— А як це було?
— Зранку було дуже сонячно й тепло. Я був у сорочці з коротким рукавом, та й не тільки я. Дівчата вдягнули тоненькі сукні, хлопці — шорти й футболки. Аж тут в обід сонце несподівано кудись поділося, звіявся вітер, пішов дощ. Такий був холод! Й уяви: усі люди ходили так, наче не було холоду, так, наче світить сонце, бо вони не мали вибору. Якби раптом у цьому місті опинився хтось сторонній, він би подумав, що все місто збожеволіло.
— Справді, смішно вийшло. А ти не змерз?
— Змерз — не те слово. Але все обійшлося.
Олексій ходив до університету, Марина лежала, читала книжки, трохи прибирала. Так вони прожили ще тиждень. А потім дівчина почала збиратися додому.
— Може, ще залишишся?
— Ні, дякую. Мені вже краще.
— Ти ж іще не зовсім здорова.
— Та ні, ще полежу кілька днів у гуртожитку, і все буде гаразд.
— Лежи тут.
— У якості кого?
— Просто.
— Просто вже набулася.
— Залишся.
— Не можу.
Олексій нахилився над Мариною, провів рукою по волоссю. Вона злякано подивилася на нього.
— Не бійся, — прошепотів він.
Марина притулилася до нього. Олексій обійняв її й легенько торкнувся губами її очей. Марина вирвалася з його рук:
— Тому й не можу залишитися.
— Зачекай, я проведу тебе. Справді, так буде краще для нас обох Але знай... я дуже сумуватиму за тобою.
У гуртожитку на неї накинулася Наталка:
— Ти де була? У лікарні сказали, що тебе виписали. Ми вже обшукалися. Сказали, що тебе забрав якийсь хлопець. Це хто був?
— Та... Микола.
— То ти в нього була? — Наталка влаштувала справжній допит.
— У його мами, — чомусь збрехала Марина.
— Ну-ну, — не повірила Наталка.
— Що «ну-ну»?
— Здається, ти брешеш.
— Чому?
— Не знаю. Та й Олексій Степанович якийсь щасливий ходив, ледь не на крилах літав.
— Не розумію.
— Дивись. Тобі краще знати, де була.
— Наталко, припини.
— Ми ж подруги.
— Добре, я скажу, але ти — нікому. Гаразд?
— Звичайно, нікому.
— Мене з лікарні забрав Олексій.
— Що??? Ага, таки він. І ти мовчала?! — обурилася Наталка. — А ще подруга. Про таке мовчати!
— Не ображайся. Він сказав, що мені в нього буде краще, ніж у гуртожитку. Я пробувала опиратися, але він мене не слухав.
— І ти весь цей час жила в нього?
— Так. Він дбав про мене. Годував, давав ліки, поїв трав’яними чаями.
— Ти хочеш сказати, що нічого не було?
— Нічого.
— Не вірю!
— Можеш не вірити, але він до мене навіть не доторкнувся.
— Невже бувають такі чоловіки? — із захопленням прошепотіла Наталка. — Як у любовному романі!..
Марина брела містом і думала, що би таке купити Миколиній сестрі. У дівчини виникла ідея, як потішити його сестричку, але треба було ще купити справжній казковий подарунок. І тут на вітрині однієї з крамниць вона побачила ляльку. Це була навіть не лялька, а справжня лялькова Панна. Не велика, але й не маленька. Достатньо вродлива й достатньо пихата, як то і годиться панночці в такому капелюшку й такій сукні. Це саме те, що потрібно!
На Олексієвих парах Марина робила вигляд, що в неї абсолютно не калатається серце. Зовсім-зовсім. Ніскілечки-ніскілечки.
А якось пройшла коридором повз нього з байдужим виглядом.
— Марино, а чому ти не вітаєшся?