Крамниця щастя

— Вона вдягнена не дуже.

— І що з того?

— Не знаю, але мені здається, що якби вона була українкою і йшла би на зустріч з французом, вона би вдягнулася гарно. Ну, я би так зробила. Одягнула б найкраще, що мала.

— Можливо, і так. Тоді вони обоє французи.

— Ні. Вони занадто жваво щось обговорюють як на давно знайомих між собою французів.

— А може, це французи, що познайомилися тут?

— Таке хіба буває? — засумнівалася Марина.

— Чому б і ні? Знаєш, як романтично: поїхали два французи в Україну й тут зустрілися, познайомилися й закохалися одне в одного.

— У їхньому віці? — розсміялася Марина.

— Припини. Нормальний у них вік. Це тобі зараз так здається. А в шістдесят ти будеш думати, що життя тільки починається, і будеш вірити, що все ще можна зустріти кохання свого життя.

— Не буду. У шістдесят у мене, можливо, будуть онуки і буде не до кохань.

Олексій із Мариною пили каву й розглядали «французів». На столиках запалили свічки. Було мало людей. Із вікна можна було спостерігати темну вулицю, яка у світлі ліхтарів видавалася зовсім незнайомою. І французька мова... Хвилин за десять пара встала й почала збиратися. «От і закінчився Париж», — подумала Марина.

Чоловік обернувся:

— Олексію, ти?

— Добрий вечір, професоре! — встав Олексій і потиснув руку «французу».

Вони перейшли на французьку. Марина не розуміла жодного слова, проте їй більше важили жести Олексія, його погляд. «А він інший, коли розмовляє іншою мовою», — чомусь подумалося їй. Вона немов заковтувала його французькі слова, що мали присмак ванільного крему. Олексій посміхався й говорив-говорив. «Як добре не розуміти мови й слухати її! — думала Марина. — Ти можеш уявити смак і запах заморських слів»...

Вона не помітила, як професор попрощався й пішов до виходу.

— Вибач, — Олексій сів за столик.

— Ви знайомі? — спитала Марина, щоб хоч якось прийти до тями.

— Так. Це мій професор. Тільки от я його не впізнав у напівтемряві. Смішно. А ми з тобою весь вечір думали: француз він чи ні.

— Виявилося, що ні, — засміялася Марина.

— А жінка таки француженка, — посміхнувся Олексій. — Ти мала рацію.

Марина хотіла, аби вони ще погуляли нічним містом, але Олексій заборонив: мовляв, Марина ще не зовсім здорова, тому нема чого швендяти холодними ночами. Вдома він напоїв її малиновим чаєм і змусив з’їсти бутерброд. Коли Олексій вимкнув світло й пішов, Марина лежала й довго не могла заснути — їй усе вчувалася французька мова й тиха музика.