Крамниця щастя

— А в тебе було колись щось несподіване на цій роботі? — раптом спитала Марина.

— Щось несподіване? — замислився Микола.

— Щось таке, що запам’яталося тобі на ціле життя. Але хороше. Негативу з мене на сьогодні достатньо, — зітхнула Марина, пригадавши нещодавню ганебну битву солодощами, і подумала, що ще довго не зможе їсти тістечка з кремом і ванільне морозиво.

— Та ні... начебто, — завагався Микола.

— Ой, не бреши, я ж бачу, що щось було. Он як ти замнувся. Ну скажи. Ну будь ласка, — просила Марина.

— Гаразд, — погодився Микола, але нікому не розповідай. Добре?

— Добре, добре, — поспішила запевнити його Марина.

— Якось я був листоношею. Ну, ти бачила, там у нас висять такі блакитні форми. Я купив букет білосніжних троянд, як попросив замовник, і зранку перед парами побіг вітати чарівну незнайомку.

— Ну? — нетерпляче перепитала Марина.

— Не підганяй. Так ось мені відчинила двері заспана дівчина років двадцяти. Я вручив їй букет, вона попросила пройти на кухню, щоб вона могла розписатися в замовленні. Кухня була залита сонцем. Дівчина встала навпроти вікна. Застигла на секунду, так наче заплуталася в сонячному павутинні. Вона світилася. Вона була наче казкова царівна. Вона схилилася над столом, розписалася, посміхнулася, простягнула мені бланк. А я стояв і милувався цією золотою дівчиною.

— Ти закохався в неї'? — зацікавлено спитала Марина.

— Ні. Вона була така надзвичайна. І... несправжня. Так, наче вона не звідси. Так, наче вона нетутешня.

— Думаю, не ти один звернув увагу на це.

— Що ти маєш на увазі?

— Квіти ж були від чоловіка?

— А, ну так. І видно було, що вона зраділа квітам. Тільки якось особливо.

— Тобто?

— Вона так торкалася пелюсток троянд, наче боялася їх потривожити, наче боялася їх скривдити. Ніжно-ніжно.

— То вона любила квіти, а не того, хто їх подарував, — пожартувала Марина.

— Марино! Не знущайся. Звідки ж я знаю. Я виконав замовлення й пішов.

— І все?

— Все! А що ти ще хотіла?

— Не знаю... Ти не пробував зустрітися з нею ще раз?

— Ні. Для чого?

— Вона ж тобі сподобалася.

— Ти нічого не зрозуміла! — розсердився Микола. — Просто те, як вона світилася... Це була така картина... Це так, наче ти побачив янгола. Знаєш, я потім довго згадував її замислено-засмучене обличчя, заплутане у волоссі сонце, легку посмішку, тонкі пальці.

— Може, ти художник, — перебила його Марина.

— От знову ти за своє. Не знущайся. Просто було таке відчуття, наче я пізнав частину іншої реальності чи паралельного світу, де все якось не так, як у нас.

— Гарно. Ні, дуже романтично.

— Буває всяке. І гарне. І не дуже. І потворне.

— Я думала раніше, що «Крамниця щастя» — це тільки весело та красиво. Даруєш людині шматочок щастя, і вона усміхається.

— Мабуть, проблема в тому, Марино, що частина наших клієнтів не розуміє або не знає, що потрібно їхнім близьким. Хіба ми знаємо мрії тих, хто поряд із нами? Коли ми востаннє говорили з нашими близькими не про справи, а просто? Якісь такі дурнуваті часи настали, що звичайна увага тепер цінніша за всі подарунки.