Крамниця щастя

— Дивись! — вигукнула вона.

Простягнула руку вперед — і на дорозі з’явилися тіні її пальчиків. Він простягнув свою долоню так, щоб тіні доторкнулися одне до одного.

— Відчуваєш? — прошепотіла.

Він відчував. Навіть більше, аніж йому хотілося б. А ще він хотів знати, якщо так калатається серце, коли тінь торкається тіні, то що ж буде, коли.

І був тоді присмак м’яти, і була музика, і було тільки їхнє небо.

А тепер літня веранда й чай із листочками м’яти, прохолодної, як її шкіра. І підставочка-диск, на яку він поскладав свої спогади.

Музика, розмови, вуличний шум. У будень тут набагато спокійніше й тихіше. Так тихо, що можна почути кроки перехожих. Добре, що хоч спогадам не потрібна тиша. Їм не потрібні ні місце, ні час. Тільки ти.

Спогад до спогаду, листочок до листочка. Тінь до тіні. Ніжність до ніжності.

— Ну, хто ж ходить до кав’ярень із підставками для горнят? — вдавано сердито буркнула вона, поцілувала його в щоку й сіла поряд. - Я повернулася раніше. Ти ж не проти?

Переплелися пальці, розчинилися тіні, а з бузкових троянд пурхнули метеликами м’ятні спогади.