Межник, або Всесвітнє Свавілля. Ч.1. На грані світла й тіні

Перші тілесні відчуття людини завжди сильніші, ніж відчуття, сформовані під час виховання і ті, які ми усвідомлюємо впродовж життя. Візьмімо, приміром, незвичайний випадок, що трапився з відомим представником наукового світу. Після того, як на лівій долоні високославного професора філософії Острихія Троня виросло шість зеленкувато-чорних волосини, у нього, можна сказати, немовби заново з'явилися перші фізіологічні рефлекси. Скільки разів він говорив сам собі не дивитися фільмів жахів! Скільки разів рахував до тисячі білих баранців і викидав у сміттярку осоружні DVD, а все ж не міг позбутися невідчепливої звички. Потай від усього світу, десь аж за північ, засуваючи щільно жалюзі й вимикаючи звук, він вилуплювався на барвисту жахалку, що мерехтіла на заїждженому DVD-плеєрі у вітальні. Не треба думати, що на схилі літ професора Острихія Стефановича Троня кинуло в дитинство. Ні. Навіть, зовсім ні. Пояснення лежало на поверхні. Треба було лише підзирнути за тим, як професор дивився DVD-плеєра й реготав від побаченого жахіття в шапку-вушанку чи в подушку, аби не розбудити подружжя молодят, що мешкало за стіною.

Троневі шалено смакувала та жасна опівнічна бовтянка, і дивився він її, як щось найсмішніше у світі, як найкращу комедію. І найбільше його тішила остання крапочка в кіномордуванні, яку неодмінно ставив кожен режисер. Вигляд це мало приблизно такий: він, чи вона, чи воно, якщо мордування здійснювалося чимось не зовсім людським, обов'язково отримувало насолоду та задоволення від спожитого, розірваного чи відкушеного. Тоді страхопудло вигравало колючим хвостом чи клацало мільйоннозубою щелепою, чи било пазурами в розпашілу слизяву грудину, чи тріумфально задирало до неба довгого залитого кров'ю язика і ревло пісню перемоги над здоровим глуздом. Це втішало професора й аж потрясало ним від стримуваного сміху та приглушеного реготу…

І професор Тронь зовсім не переймався тим своїм зболеним, а можливо, й диким поглядом на порядок людських речей, як це могло комусь видатися, якби цей хтось таки зазирнув крадькома до вітальні о третій ночі. Професор знав, що людям, як істотам найвищим у тваринному світі, дивитися на це безугавно-п'янке страхолюбство — захопливо-моторошно, щемливо-солодко і знадливо-бридко. Їх хвилює, якщо хтось кричить, скиглить, б'ється у корчах, упріває, вирячує в несамовитому перелякові очі, облизує пересохлі губи, розчепірює від страху рота до вух. А професора від цього жахітливого ілюзіону лишень хапав гомеричний сміх, бо він був самий тільки дух. Професор Тронь був обмарою, чи простіше сказати, посутенілим привидом — і вже давно. Мабуть, років так із триста п'ятдесят, а може, й трошки більше… Тому й рости чи змінюватися в нього на тілі або ж у душі нічого не могло. А тут, бачте, вистромилось, і де саме, у якому місці — прямісінько на самісінькій долоні — цупкий, зеленкувато-чорний кучерик волосся.

Помітив він ці волосини зранку, перед тим, як виходити на лекцію, коли духмарився туалетною водою (зауважимо — привиди люблять запахи). По щоці раптом щось дернуло.

— Ой! — вигукнув він і здивувався. Бо коли б він і далі був привидом, то його б нічого не дряпнуло. Він би просто не помітив цих шести волосин посеред чистенької м'якенької, як пампушка, долоні, на якій, до речі, як у всіх обмар, не було ніяких зморщок, ліній і закрутів. Але йому раптово стало неприємно колько. І це було перше фізичне відчуття, яке він спізнав за останні 350 років.

Професор Острихій Тронь позирнув за своє плече і в темних глибинах простору, що відкривався тільки посутенілій нелюді: привидам, примарам, упирям, потопельникам, поторочам, чортам та іншій, сказати б із дозволу людей, нечисті, побачив невизначеного кольору нескінченно глибокі очі світової безодні. Вони належали його господареві й усміхалися йому… І це було страшно і водночас трохи глумливо. Професор Тронь сторожко й обережно розглядав похмурий і величний лик, видимий лише йому в глибинах чорного Півмірря, і збагнув, що справи в нього поганючі. Бо очі ті, байдужі до всього, в які провалювалося все, що їх хазяїн бачив, належали Вершителеві Посутенілого світу Великому Смеркові. Його найбільше боялися всі істоти посутенілої тонкої та химерної субстанції. А люди і звірі, тобто все, що мало в собі душевне чи ж духовне тріпотіння, хоч і не бачили його, але жахалися ще дужче і складали про нього легенди. Вони його називали: Аґґелом, Люцифером, Вельзевулом, Князем темряви, Духом тьми, Ворогом роду людського та іншими лайливими словами. Звірі так само називали його страшними, тільки вже звірячими окликами. Хоч деякі з них радо йшли до нього на службу і навіть умудрялися добре на тому заробити.