Балаган, або Кінець самотності (Журнальний варіант)
- Автор: Воннегут Курт
- Год: 1984
- Язык: украинский
- Год: "Всесвіт", №12 1984
- Переводчик: Володимир Горячев
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Балаган, або Кінець самотності (Журнальний варіант)». Краткое содержание книги:
Брат і сестра Вілбер і Еліза Суейн, герої роману «Балаган, або Кінець самотності», в очах рідних і близьких зовні потворні і розумово неповноцінні люди. Але вони оригінально мислять і відчувають, коли роблять це спільно. Разом вони геніальні. Після насильницького поділу їх доля — самотність. Навіть ставши президентом країни, будучи на Олімпі влади, Вілбер не зміг подолати бар'єр самотності.
Моя онука — маленька клишонога й весела істота зі щербатими зубами. Вона дуже погано харчувалася в дитинстві — сирітка в гаремі короля Мічігану.
Іноді вона здається мені веселою підстаркуватою китаянкою, хоч їй тільки шістнадцять років. Вагітне дівча з таким личком — це, повірте, сумне видовище для очей педіатра.
Проте кохання до неї квітучого на вигляд і дужого Айседора врівноважує мій смуток радістю.
Як і в більшості його родичів Малинників, в Айседора збереглися майже всі зуби. І він ходить випростаний навіть у ті дні, коли сила тяжіння стає просто нестерпною. Тоді він носить Мелоді на руках і навіть пропонує носити й мене.
Родина Малинників — це типові «шукачі харчів». Вони живуть на руїнах Нью-Йоркської фондової біржі, вудячи рибу в доках, шукаючи в руїнах консерви, збираючи дикі фрукти і ягоди. Малинники, крім того, вирощують свої помідори, картоплю, редьку і таке інше.
Вони ставлять пастки на пацюків, кажанів, собак, котів і пташок, яких залюбки їдять. Взагалі, Малинники зжеруть що завгодно.
Розділ 14
Я щиро бажаю Мелоді того, чого колись зичили мені та Елізі наші батьки — короткого, але щасливого життя на якомусь астероїді.
А чом би й ні?
Отож, як я вже казав, ми з Елізою могли б довго й щасливо жити на своєму астероїді, коли б одного дня не зблиснув наш розум. Можливо, й досі ми мешкали б у тому затишному домі, спалювали в каміні дерева, меблі, поруччя, панелі і кривлялися б та верзли дурниці в присутності інших.
Ми могли б годувати курей, поратися на маленькому городі, вирощувати овочі. І щиро радіти, спостерігаючи, як ми стаємо дедалі мудріші, при цьому анітрохи не турбуючись про практичне застосування своєї мудрості.
Заходить сонце. Хмари кажанів вилітають із тунелю метро — метушливі, верескливі, вони розвіюються, наче смог. Мене, як завжди, аж пересмикнуло.
Той вереск не назвеш навіть звуком. Навпаки — то так відбивається у моїх вухах мертва тиша.
Пишу далі при світлі тьмяного каганця — гніт, умочений у бляшанку з лоєм.
У моїй колекції тисяча свічників, але в мене немає жодної свічки.
Мелоді з Айседором грають у триктрак на підлозі холу і аж заходяться від сміху.
Вони вже готуються до вечірки з нагоди мого сто першого дня народження, до якого лишилося трохи більше місяця.
Іноді я підслуховую їхні розмови. Давніх звичок важко позбутися. До наступного свята Війра Бурундук-П'ята Заппа шиє собі і своїм рабам нове вбрання. Її комори вщерть напхані різним одягом. Я підслухав, як Мелоді запевняла, що невільники надягнуть рожеві панталони, взують позолочені пантофлі, а на голови намотають тюрбани із зеленого шовку, прикрашені страусовим пір'ям.
Сама Війра нібито з'явиться на свято в портшезі, в оточенні рабів, які нестимуть подарунки, наїдки, вино та запалені смолоскипи і калататимуть у дзвіночки, розполохуючи собак-дворняг.
Хай так.
Мені треба буде остерігатися випивки на своєму дні народження. Бо коли я хильну зайву чарку, то неодмінно всім розбовкаю, що загробне життя куди гірше, ніж земне.
Отак воно.
Розділ 15
Повернутися до щасливого ідіотизму нам з Елізою, звичайно, не дозволили. А коли ми знову пробували прикидатись, покарання було суворим. З нашого перетворення батьки та слуги дістали принаймні одну вигоду: вони здобули собі право давати нам доброї прочуханки.
Ох і перепадало ж нам час від часу!
Доктора Мотта розрахували і натомість запросили безліч різних фахівців.
Спочатку все це нас розважало Першими з'явилися кардіологи, фтизіатри, урологи. Вони по черзі обстежили всі наші органи і зробили всі можливі аналізи. З'ясувалося, що здоров'я в нас обох чудове.
Фахівці виявилися напрочуд симпатичними людьми. Адже всі вони так чи так перебували на службі в нашій родині. Їхню дослідницьку роботу фінансував Фонд Суейнів у Нью-Йорку. Саме цим пояснюється та легкість, з якою фахівців було зібрано і звезено до Галена. Наша родина підтримувала їх Тепер вони мали допомогти родині.
З нас ті фахівці постійно підсміювались. Пригадую, одного разу котрийсь запитав мене: це, мабуть, дуже цікаво — бути такою каланчею? «Як там угорі погода?» — питав він і таке інше.
Ці жарти впливали на нас заспокійливо. Вони навіювали нам хибну думку, ніби для інших не має ніякого значення наша із сестрою потворність. І досі згадується мені, як один отоларинголог, зазирнувши крізь ларингоскоп у величезну Елізину носоглотку, вигукнув: «О боже! Сестро, негайно зателефонуйте до Національного географічного товариства. Ми щойно відкрили новий вхід до Мамонтової печери!»