Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання
- Автор: Брэдбери Рэй Дуглас
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- ISBN: 5-308-00247-9
- Переводчик: Александр Иванович Терех
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання». Краткое содержание книги:
В сборник избранных произведений известного американского писателя (род. в 1920 г.) вошли фантастические повести “Марсианские хроники” и “451° по Фаренгейту”, автобиографическая повесть “Вино из одуванчиков” и сюжетно связанный с ней цикл рассказов
- Ми добре озброєні. Нічого вони вам не зроблять. Ну, давайте зайдемо ще в оцей будинок.
Але не встигли вони перейти газон, як Ластіг враз застиг на місці, дивлячись кудись удалину.
- Сер... - промовив він.
- Що там таке, Ластігу?
- О сер, що я бачу... - тільки й спромігся сказати Ластіг і заплакав. Пальці у нього конвульсивне стискалися, тремтіли, а на обличчі було здивування, радість і недовіра. Здавалося, він от-от збожеволіє від щастя. Ластіг ще раз подивився на вулицю і раптом побіг. Він спотикався, падав, схоплювався і знову біг, викрикуючи: “Дивіться, дивіться!”
- Не пускайте його! - вигукнув капітан і кинувся навздогін.
Ластіг щосили мчав вулицею. Він звернув у якийсь двір і скочив на ґанок великого будинку з залізним флюгером.
Коли Гінкстон з капітаном, задихаючись од швидкого бігу в розрідженому повітрі, вбігли у двір, Ластіг щосили грюкав у двері, ридаючи й щось вигукуючи.
Двері розчинились, і на порозі стали двоє старих.
- Бабусю! Дідусю! -скрикнув Ластіг.
- Дейвіде! -запищали старі й кинулися йому в обійми. - Дейвіде, о Дейвіде! Скільки років ми не бачилися! Як ти виріс, хлопчику, як змужнів! О Дейвіде, як же ти поживаєш? - говорили вони, ляскаючи його по спині й оглядаючи з усіх боків.
- Бабусю, дідусю! -схлипнув Дейвід Ластіг. - У вас чудовий вигляд, просто чудовий!
Він брав їх за плечі, повертав, цілував, плачучи рясними сльозами, знову одхиляв їх і, моргаючи червоними повіками, вдивлявся в сухеньких старих. У небі сяяло сонце, повівав вітерець, навкруги зеленіла трава, і двері до будинку були широко відчинені.
- Заходь же, хлопчику, заходь. У нас саме свіжий чай з льодом. Нап’єшся досхочу.
- Я тут з друзями, - Ластіг обернувся і, сміючись, несамовито замахав рукою до капітана з Гінкстоном. - Капітане, ідіть сюди.
- Добридень вам, - привітали їх старі. - Просимо до господи. Дейвідові друзі - наші друзі. Чого ви там стоїте?
У вітальні старого будинку панувала прохолода. В кутку поважно цокав високий бронзовий дідівський годинник. На широких канапах лежали м’які подушки, а вздовж стін на полицях стояли книжки й висів пухнастий рожевий килим. Крижаний чай з запітнілих склянок приємно холодив спраглі уста.
- За ваше здоров’я, - сказала бабуся, підносячи склянку до своїх сліпучо-білих зубів.
- Чи давно ви сюди потрапили, бабусю? - запитав Ластіг.
- Відразу після смерті, - різко відказала вона.
- Відразу після чого? - перепитав капітан і поставив склянку.
- Так, так, - кивнув Ластіг. - Вони померли тридцять років тому.
- Ви сидите так, ніби нічого й не трапилося! - загорлав капітан.
- Тихше, не кричіть, - підморгнула йому стара, і очі у неї лукаво засвітилися. - Хто ви такі, щоб вимагати пояснення, чого в світі все буває так, а не інакше? Ось ми тут, перед вами, і цього досить. Що таке життя? Хто ним керує, для чого, чому і де саме? Ніхто цього не знає. Нам відомо лише, що ми живемо знов, і з нас цього досить. - Жінка підійшла до капітана і простягнула свою тонку руку. - Помацайте-но. - Капітан взяв її за зап’ястя. - Правда, живе тіло? - запитала вона.
Капітан ствердно хитнув головою.
- Ну, то навіщо ставити непотрібні запитання? - з тріумфом мовила вона.
- Ми просто ніколи не думали, що побачимо таке на Марсі, - сказав капітан.
- А от довелося побачити. Не помилюся, коли скажу, що кожна планета ховає в собі дива, які свідчать про те, що путі господні недовідомі.
- Оце і є небо? - запитав Гінкстон.
- Яка дурниця! Звичайно, ні! Нам просто дозволили пожити ще раз на білому світі. Ніхто не сказав нам - навіщо. Але ніхто не говорив нам цього й на Землі. На тій, звідки ви прилетіли. Може, перед дим ми жили ще на якійсь Землі?
- Доречне запитання, - зауважив капітан.
З обличчя Ластіга не сходила посмішка.
- Господи, як приємно вас бачити, - повторював він.
Капітан підвівся і недбало кинув:
- Ну що ж, треба йти. Спасибі за частування.
- Але ви, звичайно, ще завітаєте до нас, - сказали старі. - Приходьте сьогодні вечеряти.
- Дякую, ми постараємося... У нас сила роботи. Мої люди чекають в ракеті і...
Капітан враз замовк і обернувся до дверей. Знадвору долинув людський гомін, вітальні вигуки.
- Що там таке? - запитав Гінкстон.
- Зараз дізнаємося.
Мить - і капітан Джон Блек вискочив з дверей, перебіг через газон і опинився на вулиці марсіанського міста.
Люки ракети були відчинені навстіж, і весь екіпаж ринув надвір, вимахуючи руками. Перед ракетою зібрався натовп місцевих жителів, з якими змішалися члени екіпажу. Усі розмовляли, сміялися, потискали одне одному руки. Люди танцювали з радощів. Натовп вирував. Ракета лежала порожня, всіма забута.